Двадцять три роки я віддав паралізованому синові. А потім прихована камера відкрила правду, яку я ніяк не чекав.
Колись я вірив, що любов — це жертва. Що справжня любов виявляється не в грандіозних жестах, а в тихому, важкому щоденному служінні.
Двадцять три роки це було моїм життям.
Щоранку я вставав до світанку, зі скрученими від артриту колінами й руками, і спотикаючись, йшов у кімнату сина — колишню вітальню, давно перетворену на лікарняну палату. Купав Ярослава, кожні чотири години перевертав, щоб не було пролежнів, годував теплу вівсянку через зонд, розчісував волосся і цілував у чоло на ніч. А коли насувалися грози, шепотів історії, щоб розвіяти будь-який страх, що міг затаїтися в куточках його мовчазного світу.
Сусіди звували мене святим. Незнайомці плакали, почувши мою історію. Та я не почувався святим.
Я почувався батьком. Таким, що відмовився відпустити.
Ярослав був моєю єдиною дитиною. Двадцять три роки тому дощове шосе й перекинутий автомобіль забрали його в мене — принаймні того, кого я знав. Лікарі сказали, що він не одужає. «Рослинний стан», — проголосили вони, ніби він був квіткою, яку лишається поливати до загибелі.
Але я не міг цього прийняти.
Забрав його додому. Продав весільну обручку та бабусину золоту ланцюжок, щоб купити ліки. Не одружувався знов. Не подорожував. Жодного разу не поставив свої потреби вище за його. Вистежував кожну дрібницю: зморшку повіка, подих, посмикування. Якщо він рухав пальцем — аплодував. Коли очі рухались — молився щистріше.
І чекав.
Та три тижні тому щось змінилось.
Почалося з дрібниць: склянка води не там, де лишив, висунута шухляда, капці не на своєму місці. Списував на вік. Плутанину. Виснаження. Але потім я зайшов до його кімнати й побачив його губи… вогкі. Не після годування. Ніби щойно говорив.
Серце стисло.
Тієї ночі, після відходу медсестри, я зробив те, навіть не уявляв раніше — придбав приховану камеру. Крихітний «нянькун», замаскований під детектор диму.
Поставив у кутку кімнати, над книжковою шафою, налагодивши на ліжко Ярослава.
І знов чекав.
Минуло три дні. Я дотримувався звичного розкладу. Купав, наспівував колискові, розповідав казки. Але руки тремтіли. Кожного вечора цілував його в чоло й шепотів: «Якщо чуєш мене, сину… я ще тут».
Потім настав п’ятниця.
Я заварив чай, замкнув двері й сів перед ноутбуком. Серце калатало так голосно, що ледве міг думати. Відкрив запис.
Спочатку — нічого незвичного. Лише я, похилений над ним, стомлений і ніжний. Перемотав на час, коли відлучився на прийом до лікаря.
Ярослав лежав нерухомо.
І раптом — рух.
Не посмикування.
Він підняв руку.
Я здавлено зітхнув, нахилився ближче, схопившись за рот.
Він потер око. Повернув голову. Сів — повільно, незграбно, ніби закостенів після років без руху.
Потім встав.
І пішов.
Не з легкістю. Не як до аварії. Але з цілком зрозумілою метою.
Мене розібрало.
На екрані я бачив, як Ярослав підійшов до вікна, потягнувся, дістав сховану під матрацем паляницю з медом і, їдячи, гортав телефон, захований за комодом.
Я не міг здихати.
Він брехав.
Скільки часу?
Запис закінчився тим, як він повернувся в ліжко, акуратно поклав кінцівки й заплющив очі, за кілька хвилин до мого повернення.
Я вдивлявся в чорний екран, тягар двадцяти трьох років придавив мою грудину. Рухи тремтіли. У горлі пересохло. І я все одно не міг рушити з
На зоряному промінні, відчуваючи осінній вітер на обпаленому вітром обличчі, я підвівся з лави, у кишені стискаючи квиток до Львова та погадаючи, як запах перших каштанів на Подолі нагадав мені, що життя, хитаючись наче вагон трамвая, все ж рухається вперед.
