Григорій злякався, коли дізнався, що дівчина молодша за нього на цілих дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона повнолітня, на неї можна як мінімум дивитися, але все ж така різниця у віці бентежила. До того ж — вона ж ще й студентка, яка прийшла до нього вчитися. З якого боку не подивись — негарно, нечемно, неввічливо.
Що він взагалі може запропонувати їй, тій, що так містично влетіла в його життя? Він має викладати їй дисципліни, навчати розробки родовищ! Приймати заліки й іспити, перевіряти конспекти, а не мріяти про те, який у неї чудовий мідний відтінок волосся й безмежно красі зеленкуваті очі.
А містика полягала в тому, що він побачив Маріанну ще до того, як вона стала студенткою технікуму, де він викладав вже п’ятий рік. Сталося це за два місяці до її вступу. Григорій, дивлячись у вікно трамвая на натовп пасажирів, помітив крихітну красуню, яка прищурилася від сонця. І його ніби током ударило: «От би мені таку зустріти!»
То була юна, квітуча весна 1957 року. По всій країні в повітрі ширяло очікування чудового майбутнього. Під пильним наглядом письменників-фантастів росли й розвивалися науково-технічні досягнення. Людство прагнуло до космосу, глибин океану, далеких куточків планети, до невідомого. А серце Григорія в той момент просто полетіло до незнайомки з зупинки. І він раптом забув, що він викладач, професор, фахівець — зараз він був просто чоловіком, що несміливо мріє про щастя.
«От би мені таку!» — часто думав потім Григорій, а потім одразу ж відкидав ці мрії й лаяв себе за дурну закоханість у ефемерний образ.
***
Але «щастя» знайшлося саме. Та ще й виявилося впертим, кмітливим, зубастим — у тому сенсі, що їй усе було під силу. Подумайте тільки — прийшла в «чоловічий» технікум вступати, да ще й на складну спеціальність! Григорій зовсім забув про спокій, коли незнайомка опинилася в групі, яку йому доручили курирувати, а потім ще й отримала ім’я. Маріанна. За плечима — всього вісімнадцять років і мішок дикого ентузіазму. Ніби вперше дісталася до знань. І хоч для Маріанни він був далеким викладачем Григорієм Михайловичем, зате тепер вона була поруч із ним постійно. Жива й справжня, а не примарна мрія.
Григорій не наважувався використовувати службове становище, щоб зблизитися з нею. Навпаки — став придивлятися, щоб перестати сприймати її як образ. Йому хотілося зрозуміти, яка вона людина. Тому він вивчав Маріанну в її природньому середовищі: на парах і в спілкуванні з одногрупниками. А ось особисті розмови були рідкісні — молодий викладач був зв’язаний по руках і ногах дистанцією, яка повинна була відокремлювати його від студентів. Ні в кіно її запросити не міг, ні в парк прогулятися, ні на виставку в музей. Тільки вчити.
Але як куратор, Григорій міг організовувати заходи… для всіх своїх підопічних одразу. Коли його вперше осяяла ця думка, він був готовий мчати по квитки серед ночі! Ледве заснув, а вранці пішов і купив одразу двадцять п’ять квитків — на всю групу. Він знав, що керівництво технікуму нізащо не виділить кошти на кіно, тому платив із власних. Так і став викладач водити всю групу по різних цікавих місцях — то в філармонію, то в театр, то на виставку. Бажання порадувати Маріанну змушувало його маскуватися під масові культурніІ коли одного разу під час вечірньої репетиції хору їхні одини випадково зустрілися, Григорій нарешті прошепотів: “Ти знаєш, я бачив тебе ще до того, як ти стала моєю студенткою”, а Маріанна, зачервонівшись, відповіла: “А я знала, що ви колись це скажете”.
