Двері зради
Після трьох місяців важкої вахти Артем Шевченко, виснажений, але з почуттям виконаного обов’язку, повертався додому, у рідний Чернігів. День був похмурий, але в серці Артема сіяло сонце — у руках він тримав зарплату, мріючи про те, як зрадіє його дружина — гарна й запальна Мар’яна. Нещодавно вони купили двокімнатну квартиру у панельній хрущовці на околиці міста. Він сам, власними руками, вирівняв стіни, натягнув стелі, поклав плитку, підключив всю техніку. Залишилось лише одне — обставити житло, як хотіла вона:
— Темчику, я не потерплю напівмірки! Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Оксани та Івана! Усе — на найвищому рівні!
Він кивав, погоджувався, їхав на вахту, працював до вичерпання, лише б Мар’яна пишалася ним. Важко сумував у контейнері на холодній буровій — ні тепла, ні рідної обличчя, ні запаху кави зранку. Лише голос по телефону, частіше — наїжений, вимогливий.
На вокзалі він спинився біля кіоску з квітами. Перебирав троянди, вибираючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин вже стояв перед під’їздом, серце билося навперейми. Піднявся на четвертий поверх налегкі — радість у грудях тріпотіла. Хотів вставити ключ, але передумав. Посміхнувся, подзвонив у двері.
Тиша. Він уже простягнув руку за ключами, коли двері розчинилися. На порозі — незнайомець у його халаті. Високий, широкоплечий, з оголеним торсом і нахабним поглядом.
— Ти взагалі хто? Заблукав, дядьку? — заревів парубок.
Світ захитався. Артем застиг, ніби прикований. Рука з букетом опустилася.
— Мабуть, не тільки дверима помилився…
Двері із шелестом зачинилися. Він стояв, мов укатований. Серце гуло у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв по ночах, плитка, яку тер до блиску, кухня, на яку взяв кредит… а тепер — чужий чоловік у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Артем викликав таксі і поїхав до найкращого друга — до Василя. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедець, огірки. Василь був у захваті — давно не бачилися.
— Ну ти даєш! Налляй — за зустріч!
Після другої чарки Артем не витримав і розповів усе. Василь, гарячий наполовину гуцул, схопився:
— Що?! У твоїй хаті?! Та я б йому… та я б йому!.. — вдарив кулаком по столу.
Артем схопив його за плече:
— Василю, не запалюйся. Але… мститимемося?
— Мститимемося! Обов’язково!
Під шумок двоє чоловіків викликали таксі і вирушили до квартири Артема. Плани помсти були неясні. У головах у обох шуміло.
Піднялися. У спальні світилося світло. Артем заревів:
— Зараз я вам покажу…
Василь почав бити у двері:
— Відчиняй, падлюко! Чию дружину посмів забрати? Виходь — поговоримо, як чоловіки!
Двері розчинилися — і в ту ж мить кулак вилетів із проєму. Василь відлетів, схопившись за ніс.
— Оце зустріч… — пробурмотів він, витираючи кров.
Артем закипів. Одним ударом вибив двері з петель. Вона з гуркотом впала у передпокій. Чоловіки увірвалися у квартиру, як буревій. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де той мерзотник?!
Мар’яна верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Василь вискочив у коридор:
— З балкона стрибнув?
Та раптом — стогін. Під вибитою дверимо корчився той самий коханець, придавлений конструкцією та власною нахабністю. Вигляд у нього був жалюгідний — халат з’їхав набік, обличчя в жаху, рот у крові.
— Оце й помста! — усміхнувся Василь, торкнувшись уцілілого боку.
А тут, як на лихо, зі сходів донісся пронизливий крик:
— Рятуйте! Люди добрі! Вбивають! — кричала теща Артема, судячи з голосу.
Тверезість миттєво повернулася. Друзі вилетіли, не чекаючи поліції. Зранку Артем подав на розлучення. Він не хотів більше жити у домі, де його принизили. Де у халаті чоловіка розгулював чужий.
За тиждень він знову збирався на вахту. Василь провожав його, з синяком під оком та бинтами на пальцях.
— Зате гарно вийшло! — реготав він. — Якщо одружишся — тільки не з Мар’яною! Але мене обов’язково поклич. Вже я допоможу, якщо що…
