Олег стояв перед знайомими дверима, не наважуючись подзвонити. У руці мав велику торбу з речами, а в кишені курки брязчали квартирні ключі, які він боявся дістати.
Три дні тому він вийшов звідси після сварки, гримнув дверима й скрикнув дружині, що більше не повернеться. Оксана тоді кинула в нього капцями й заверещала, щоб забирався ким світ кличе. Звичайна побутова чварка, яких за тридцять років шлюбу було безліч.
Та цього разу щось пішло не так.
Олег натиснув дзвінок. За дверима залунали кроки, потім голос Оксани:
– Хто там?
– Це я, Ксеню. Відчини.
Мовчанка. Довга, незручна мовчанка.
– Оксанко, чуєш мене? – повторив чоловік.
– Чую, – відповіла дружина з холодом. – І що тобі треба?
– Як що? Додому прийшов.
– Це не твій дім більше.
Олега вразило. За тридцять років спільного життя Оксана ніколи так не заходила, навіть у найлютіших скандалах.
– Оксанко, годі дуріти. Відчини, поговоримо як слід.
– Не відчиню. І балакати не буду.
– Та що з тобою? Чого це весь галас?
– Сам знаєш чого.
Олег дійсно знав. Три дні тому Оксана знайшла в кишені його курки телефонний номер, записаний жіночим почерком. Баньки-банальність – колега по роботі дала свій номер, щоб подзвонити щодо наради. Та пояснити це розлюченій дружині виявилося неможливим.
– Оксано, я ж тобі розказав! Це Ганна Сергіївна з бухгалтерії. По роботі номер дала.
– По роботі, звісно, – почувся її голос із-за дверей. – О десятій вечора по роботі дзвонять?
– Яка десята? Та ж я їй не подзвонив зовсім!
– Брешеш. Я бачила у твоєму телефоні.
Олег відчув, як всередині стиснулося. Він дійсно дзвонив Ганні Сергіївні, та зовсім з іншого приводу. Донька колеги поступала в інститут, де працював його знайомий, і він обіцяв замолвити словечко. Звичайна людська послуга, без жодного підтексту.
– Оксанко, давай зайду й спокійно поясню.
– Ні. Пояснюй звідси.
Олег озирнувся. На сходовому майданчику могли з’явитися сусіди, а він не хотів виносити родинні дрязги на люди.
– Добре, слухай. Я дзвонив Ганні Сергіївні, це правда. Та не з того приводу, що ти думаєш. В неї донька в медичний поступає, а там мій приятель працює. Я обіцяв поговорити з ним.
– І гадаєш, я повірю казочці?
– Це не казка, а правда!
– Правда? А чому тоді мені нічого не розказав? Чому приховував?
Олег завагався. Він дійсно не розповідав дружині про прохання колеги. Не з якихось поганіх намірів, просто не вважав потрібним вводити її у робочі дрібниці.
– Я не приховував. Просто не надав значення.
– Ага, не надав. А ще чому не надав? Може, розповіси, пощо ти з нею після роботи до кав’ярні заходив?
У Олега серце похололо. Звідки Оксана могла це знати?
– Звідки ти…
– Оленка Воронова бачила вас. Каже, сиділи мов голубоньки, за рученята тримались.
– Ми не тримались за руки! – обурився Олег. – Та й сиділи від сили півгодини. Вона почастувала мене кавою за допомогу з донькою.
– Ну, звісно, почастувала. Такі вдячні нині поприходили.
У голосі Оксани лунала така лють, що Олег збагнув – просто так вона не впустить
Володимир постояв ще хвилину під дощем, потім обернувся й пішов геть від рідних вікон, розуміючи, що двері ці для нього більше не відчиняться, адже отрута недовіри вже назавжди отруїла колись міцний шлюб. Його пальці нервово стиснули кишеню, де лежав квиток на потяг до Дніпра – один квиток…
