**Двері зради**
Після трьох місяців роботи на вахті Артем Корнійчук, виснажений, але із почуттям виконаного обов’язку, повертався додому, у рідний Чернігів. День був похмурим, та в душі у нього сяяло сонце: у руці він стискав зарплату, уявляючи, як зрадіє його дружина — горда та запальна Оксана. Нещодавно вони купили двокімнатну квартиру у панельній хрущовці на околиці міста. Він сам вирівняв стіни, натягнув стелі, поклав плитку, підключив техніку. Залишилося лише одне — обставити житло так, як хотіла вона:
— Темко, я не потерплю дешевизни! Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Ірки й Славка! Все — на вищому рівні!
Він кивав, погоджувався, їхав на зміну, працював до вичерпання, аби Оксана ним пишалася. Нудьгував у змерзлій вахтовці, де не було ні тепла, ні рідного обличчя, ні запаху кави вранці. Лише голос по телефону, частіше — нетерплячий, вимогливий.
На вокзалі він зупинився біля квіткового кіоску. Перебирав троянди, шукаючи найсвіжіші. Взяв великий червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин вже стояв біля під’їзду, серце калатало. Піднявся на четвертий поверх налегці — радість розривала груди. Хотів вставити ключ, та передумав. Усміхнувся, подзвонив.
Тиша. Він уже простягнув руку до кишені, коли двері відчинилися. На порозі — незнайомець у його халаті. Високий, широкоплечий, з оголеним торсом та зухвалим поглядом.
— Ти взагалі хто? Не туди потрапив, дядько? — гаркнув хлопець.
Світ перекосився. Артем завмер. Рука з букетом опустилася.
— Виходить, не лише дверима помилився…
Двері грюкнули. Він стояв, ніби паралізований. Серце билося у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв по ночах, плитка, яку витирав до блиску, кухня, за яку взяв кредит… а тепер — чужий чоловік у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Артем викликав таксі та поїхав до кращого друга — до Сашка. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедець, огірки. Сашко аж розцвів — давно не бачилися.
— Ото ти даєш! Ну давай, за зустріч!
Після другої чарки Артем не витримав і розповів усе. Сашко, гарячий наполовину грузин, зірвався з місця:
— Що?! У твоїй хаті?! Та я б йому… я б йому!.. — він ударив кулаком по столу.
Артем схопив його за плече:
— Саш, не запалюйся. Та… помстимося?
— Помстимося. Обов’язково!
Під градусом двоє чоловіків викликали таксі й рушили до квартири Артема. Плани помсти були туманні. У головах шуміло.
Піднялися. У спальні горіло світло. Артем рикнув:
— Зараз я вам покажу…
Сашко почав бити в двері:
— Відчиняй, падлюка! Ти до чужої жінки лізеш? Виходь — по-чоловічому поговоримо!
Двері відчинилися — і в ту ж мить із проєму вилетів кулак. Сашко відлетів, схопившись за ніс.
— Оце зустріч… — пробурмотів він, витираючи кров.
Артем закипів. Одним ударом зірвав двері з петель. Вона з гуркотом впала у передпокій. Чоловіки вдерлися в квартиру, як буря. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де ця погань?!
Оксана верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Сашко вискочив у коридор:
— З балкона стрибнув?
Аж раптом — стогін. Під вибитою дверима корчився той самий коханець, придавлений конструкцією та власною нахабністю. Вид у нього був жалюгідний — халат перекручений, обличчя в жаху, рот у крові.
— Ото й помста! — усміхнувся Сашко, торкнувшись уцілілого боку.
А тут, на лихо, зі сходів донісся пронизливий крик:
— Рятуйте! Люди добрі! Вбивають! — голосила теща Артема.
Тверезість повернулася миттєво. Друзі вискочили, не чекаючи поліції. Вранці Артем подалВін більше ніколи не повертався до того будинку, де його серце розбили на дрібні шматочки.
