Олена стоїть перед дзеркалом, кусає нижню губу. Пальці нервово укладають пасмо, постійно формуючи ідеальну шпильку ніби від цього залежить щось важливе.
Тридцять пять. Вік, який у рекламних роликах називають «цвітінням», а в особистих щоденниках «кризою». Успішна карєра, затишна квартира в центрі Києва, подруги, готові в будьякий момент обговорити з нею все від глобальної політики до нового відтінку зволожуючого крему.
Але коли ввечері двері зачиняються, а телефон стихає, тиша накочується, немов прибій, і лунає голосніше, ніж шумне місто за вікном.
Знову побачення, ви́дихає вона, оглядаючи свій відбиток у склі.
Елегантна сукня, що облягає, але не викликає зайвого шуму. Легкий макіяж достатньо, аби підкреслити очі, не виглядати надто старанною. Підбори високі, але не настільки, щоб здаватися відчайдушною. Все продумане до дрібниць, ніби вона готується не до зустрічі з живою людиною, а до іспиту, де оцінюватимуть за суворими критеріями.
Вона точно знає, чого хоче. Не просто стосунки справжнє кохання. Те, що проникає в найглибші куточки душі, де не потрібні слова, а достатньо одного погляду, одного дотику, щоб зрозуміти одне одного. Кожного разу, коли в кавярні чи ресторані перед нею сідає новий чоловік, у голові лунав той же колючий, іронічний голос:
«А що, якщо він виявиться, як попередній?»
Останній. Той, з яким вона майже повірила, що це воно. Але їхні стосунки розбилися об буденність, про нежелання говорити про почуття, про її спроби «виправити», «зрозуміти», «підлаштуватися». Вона перечитала десятки книг з психології, заповнила блокноти нотатками з тренінгів, розбирала кожну свою помилку, наче складну математичну задачу. Чим більше розуміла, тим страшніше знову відкриватися.
Можливо, я занадто багато хочу? прошепотіла вона, дивлячись на екран телефону.
Нове повідомлення. Той самий «цікавий чоловік» з сайту знайомств розумний, з гарним почуттям гумору, без червоних прапорців у профілі. Вона посміхається, читаючи його слова, а губи миттєво стискаються в тонку лінію.
«А якщо він розчарує?»
І знову порожнеча. Знову ніч, тиша, дзеркало. І питання, на яке поки немає відповіді.
Юлія влаштовується в кутку улюбленого кафе на Подолі, де мякі дивани приймають форму тіла, а аромат свіжообсмаженої кави змішується з нотами ванілі. У руках листає нову книгу, пальці іноді зупиняються на улюблених реченнях, залишаючи майже непомітні згини на кутках.
Сорок два. Цифра в паспорті, нічого більше. Усередині блукає море енергії те саме відчуття, коли розумієш, що головні пригоди ще попереду.
Юля, ти знову одна? знайомий голос виводить її з читання. Подруга Аня, розпущена після робочого дня, вже підкладає сигнал офіціантці, замовляючи звичний лате з сиропом.
Юлія відкладає книгу, відкриваючи обкладинку з яскравою абстракцією. Ну так, її усмішка спокійна, як гладь озера в безвітряний день. Але мені не самотньо.
Вона ловить здивовані погляди подруг, знайомих, навіть випадкових співрозмовників. Як так приваблива жінка, розумна, цікава, і… одна? Але Юлія давно перестала це пояснювати. Кохання вона знаходить не у очікуванні принца, а у ранковій каві на балконі, у спонтанних поїздках на море, у робочих проектах, що запалюють очі. У друзях, які знають її справжню, без масок і прикрас.
Той красень з минулого тижня? підморгує Аня, розмахуючи ложкою для десерту. Той, що запросив тебе на джазовий концерт? Ти ж обожнюєш джаз!
Привабливий, сміється Юлія, і в цьому сміху немає жодної напруги. Але я не готова підлаштовуватись під чиїсь очікування. Вона робить паузу, спостерігаючи, як офіціантка акуратно ставить перед Анею чашку з пінкою. Якщо він захоче бути поруч нехай наздожене. А я поки… її пальці знову знаходять потрібну сторінку в книжці, …вже там, куди йду.
Одинокість? Ні, це слово не підходить. Це свобода легка, як літній бриз, і міцна, як корені старого дуба. Свобода обирати, куди повернутись завтра. Свобода прокидатись і засинати в злагоді з собою. Свобода просто бути.
Олена закриває за собою двері, повільно знімає туфлі і сідає на край ліжка. Вечірня сукня, ще пахне чужим парфумом і ароматом ресторану, раптом здається їй нелогічною. Побачення пройшло добре інтелігентний співрозмовник, цікаві теми, вишукана кухня. Коли він намагається взяти її за руку, щось всередині стискається. Не страх, а розуміння. Ще один милий, розумний, правильний чоловік і знову ця крижана порожнеча в грудях.
Вона підходить до вікна, притискає долоню до холодного скла. Місто сяє вогнями, десь там кипить життя, люди зустрічаються і прощаються. А вона стоїть посеред ідеальної квартири, оточена дорогими речами, і відчуває втрату.
Чому мені так важко? шепоче вона своєму відображенню в темному склі. Питання зависає в повітрі, як завжди, без відповіді.
Тим же часом, на другому кінці Києва, Юлія розгортається у плетеному кріслі на балконі. У одній руці келих червоного вина, в іншій сигарета, яку дозволяє собі раз на місяць. Нічний бриз грає її розвіяними волоссям, а з колонок ллється томний джазовий мотив.
Вона закриває очі, дозволяючи музиці огорнути себе. У голові немає думок про невдалих побачень чи нездійснені мрії. Тільки теперішнє терпкий смак вина на губах, прохолода ночі, далекі вогні міста, схожі на розсипані коштовності.
Юлія не чекає принца. Вона давно зрозуміла жоден казковий герой не зробить її щасливішою, ніж вона сама. Кожен вечір, кожен світанок, кожна хвилина її життя належить лише їй. У цьому немає самотності є абсолютна, обжерлива свобода бути собою.
Вона піднімає келих у безмовному тості за себе, за цю ніч, за всю свою дивовижну життя. Королеві не потрібен трон її королівство там, де вона відчуває щастя. А сьогодні це одинадцятий поверх, балкон, скляний келих якісного вина і зорі, яскраві в нічному небі.
Дві жінки. Два всесвіти.
Олена і Юлія. Вони живуть у одному місті, дихають одним повітрям, але існують у зовсім різних реальностях.
Олена йде по життю простягнутою рукою у її долонях пустка, яку вона відчайдушно намагається заповнити. Кожне побачення, кожне нове знайомство спроба знайти того, хто нарешті подарує ей те, чого їй так не вистачає: відчуття потрібності, тепла, приналежності. Вона вірить, що кохання це зовнішнє, щось, що прийде ззовні і зробить її цілісною. Чим сильніше шукає, тим більше відчуває порожнечу всередині.
Юлія ж іде по життю з відкритими обіймами не тому, що чекає, коли її заповнять, а тому, що її світ уже сповнений. Сповнений вражень, свободи, тихої радості від простих речей. Вона не шукає кохання вона його випромінює. Тому до неї тягнуться люди, бо поруч з нею легко. Вона не чекає принца, не будує повітряних замків вона просто живе. У цьому житті місце є для всього: і самотності, і зустрічей, і прощань, і нових шляхів.
Можливо, їхні дороги колись перетнуться. Можливо, Олена зрозуміє, що порожнеча була не відсутністю кохання, а тим, що вона не вміла любити себе. Можливо, Юлія знайде того, хто не вимагатиме від неї змін, а просто підете поруч, не порушуючи її гармонії. А можливо, і ні.
Але вже зараз їхні історії це два різні відповіді на одне й те саме питання.
Кохання не приходить до тих, хто його шукає. Воно приходить до тих, хто вже живе з відкритим серцем не тому, що чекає, а тому, що вміє віддавати.
Тоді виявляється, що головне не знайти того, хто заповнить твою порожнечу, а навчитися бути цілим без нього. Бо лише тоді кохання перестає бути порятунком і стає просто щастям.
