23 листопада 2025 року. Щоденник, ти мій довірений свідок.
Сьогодні я спостерігав, як Зоряна Ковальчук стояла перед дзеркалом у своїй квартирі на Подолі, стискаючи нижню губу. Пальці нервово грали з пасмом волосся, знову і знову прибираючи його в акуратний вузол ніби від цього залежало щось важливе.
Тридцять пять років. У рекламі це називають «цвітом життя», а в особистих нотатках «кризою серединного віку». Успішна карєра в ІТкомпанії, затишна квартира в центрі Києва, друзі, готові обговорювати все: від політичних новин до нового відтінку зволожуючого крему.
Але коли ввечері двері зачиняються, а телефон мовчить, тиша наростає, як хвилі Чорного моря. Вона стає гучнішою за шум зайнятого Харкова.
Знову побачення, зітхнула вона, поглядаючи на свій відбиток у склі.
Витончене плаття, що підкреслює силует, без зайвого блиску. Легкий макіяж достатньо, щоб підкреслити очі, а не виглядати надто стараючись. Підбивки високі, проте не настільки, щоб здаватися відчайдушною. Усе продумане до дрібниць, наче вона готувалася не до зустрічі з живою людиною, а до іспиту, де оцінюватимуть її за суворими критеріями.
Зоряна знала, чого прагне. Не просто стосунків справжнього кохання, яке проникає в найглибші куточки душі, де слова не потрібні, де досить одного погляду, одного дотику, щоб зрозуміти одне одного. Проте кожен раз, коли в кавярні на Андріївському узвозі перед нею сідав новий чоловік, у голові звучав той же злісний, іронічний голос:
«А що, якщо він виявиться, як попередній?»
Останній. Той, з яким вона майже повірила, що це воно. Але їхні стосунки розлетілися через буденні клопоти, його небажання говорити про почуття, її спроби «виправити», «зрозуміти», «підлаштуватися». Вона прочитала десятки книг з психології, заповнила нотатники нотатками з тренінгів, розбирала кожну свою помилку, як складну математичну задачу. І чим більше вона розуміла, тим страшніше стало знову відкриватися.
Можливо, я занадто багато хочу? прошепотіла вона, дивлячись на екран телефону.
Нове повідомлення. Такий самий «цікавий чоловік» з сайту знайомств розумний, з хорошим почуттям гумору, без червоних прапорців у профілі. Вона усміхнулася, читаючи його рядки, але майже миттєво губи стислись у тонку лінію.
«А якщо він розчарує?»
І знову порожнеча. Ніч, тиша, дзеркало. Питання, на яке ще немає відповіді.
—
Лада Шевченко, моя колега, сховалася у кутку улюбленого кафе на Лівому березі Дніпра. Мякі дивани обіймали її, а аромат свіжо змеленої кави змішувався з нотками ванілі. У руках вона перегортала сторінки нової книги, іноді зупиняючись на улюблених фразах, залишаючи легкі складки на кутках.
Сорок два роки. Це лише цифра в паспорті, а в серці море енергії, те саме відчуття, коли розумієш, що головні пригоди ще попереду.
Ладо, знову сама? голос подруги Аньки, що щойно закінчила чергову зміну в рекламному агентстві, вирвав мене з читання. Аня вже підняла руку, замовляючи звичний латте з карамеллю.
Лада відклала книгу, відкривши обкладинку з яскравою абстракцією. Ну так, її посмішка була спокійна, як вода озера в безвітряний день. Але я не одна.
Вона ловила здивовані погляди колег, знайомих, навіть випадкових співрозмовників. Як так приваблива, розумна жінка, і все ж одна? Але Лада давно перестала щось пояснювати. Кохання вона знайшла не в очікуванні принца, а в ранковій чашці кави на балконі, у спонтанних поїздках до Чорного моря, у проєктах, які розпалювали очі. У друзях, які бачили її справжню, без масок і притворства.
Той гарний хлопець минулого тижня? підморгнула Аня, розмахуючи ложкою для десерту. Той, що запросив тебе на джазовий концерт? Ти ж обожаеш джаз!
Привабливий, засміялася Лада, і у цьому сміху не було жодної напруги. Але я не готова підлаштовуватись під чиїсь очікування. Вона зробила паузу, спостерігаючи, як офіціантка акуратно ставить перед Анею чашку з пінкою. Якщо він захоче бути поруч, нехай наздоганяє. А я поки що… її пальці знову знайшли потрібну сторінку в книжці, …я вже там, куди іду.
Одинокість? Це слово не підходило. Це була свобода легка, мов літній бриз, і міцна, як корені старого дуба. Свобода обирати, куди звернутись завтра. Свобода прокидатися і засинати в згоді з собою. Свобода просто бути.
—
Зоряна закрила за собою двері, повільно зняла туфлі і присіла на край ліжка. Плаття, ще пахнуче чужим парфумом і ароматом ресторану, раптом здалося їй нелогічним. Побачення пройшло добре інтелігентний співрозмовник, цікаві теми, вишукана кухня. Але коли він спробував взяти її за руку, щось в її грудях стискалося. Не страх, а розуміння: ще один милий, розумний, правильний чоловік і знову ця кривава порожнеча в серці.
Вона підбігла до вікна, притиснула ладонь до холодного скла. Місто світилася вогнями, десь там кипіла життя, люди зустрічалися і розходилися. А вона стояла в центрі своєї ідеальної квартири, оточена дорогими речами, і відчувала втрату.
Чому мені так важко? шепотіла вона своєму відображенню в темному склі. Питання зависло в повітрі, як завжди, без відповіді.
Тим часом на іншому кінці міста Лада розташувалась у плетеному кріслі на балконі. В одній руці келих червоного вина з регіону Закарпаття, в іншій сигарета, яку вона дозволяла собі раз на місяць. Нічний бриз грайливо розчісував її розпущене волосся, а з колонок лилось меланхолійне джазове звучання.
Вона закрила очі, дозволяючи музиці охопити себе. У голові не було ні думок про невдалих побачень, ні мрій про нездійснені ідеали. Тільки теперішнє терпкий смак вина на губах, прохолода ночі, далекий блиск міських вогнів, немов розсипані коштовності.
Лада не чекала принца. Вона давно зрозуміла жоден казковий герой не зробить її щасливішою, ніж вона сама. Кожен вечір, кожен світанок, кожна хвилина її життя належали лише їй. І в цьому не було самоти була абсолютна, захоплююча свобода бути собою.
Вона підняла келих у безмовному тості за себе, за цю ніч, за все своє дивовижне життя. Королеві не потрібен трон її царство було там, де вона відчувала радість. А сьогодні це був балкон одинадцятого поверху, келих хорошого вина і зорі, яскраві на нічному небі.
Дві жінки. Два світи.
Зоряна і Лада. Вони жили в одному місті, дихали одним повітрям, та існували в абсолютно різних реальностях.
Зоряна крокувала по життю простягнутою рукою у її долонях лежала порожнеча, яку вона відчайдушно намагалася заповнити. Кожне побачення, кожна нова знайомість була спробою знайти того, хто нарешті подарує їй те, чого їй так не вистачало: відчуття потрібності, тепла, приналежності. Вона вірила, що кохання це щось зовнішнє, щось, що прийде ззовні і зробить її цілісною. Але чим сильніше вона шукала, тим глибше відчувала порожнечу всередині.
Лада ж йшла по життю з розкритими обіймами не тому, що чекала, коли хтось їх заповнить, а тому, що її світ уже був сповнений. Сповнений вражень, свободи, тихої радості від простих речей. Вона не шукала кохання воно випромінювалося з неї самої. Тому до неї тяглися люди, бо бути поруч з нею було легко. Вона не чекала принца, не будувала повітряних замків вона просто жила. І в цьому житті було місце всьому: і самоті, і зустрічам, і прощанням, і новим шляхам.
Можливо, їхні стежки колись перетнуться. Можливо, Зоряна зрозуміє, що порожнеча була не через відсутність кохання, а через те, що вона не вміла любити саму себе. Можливо, Лада знайде людину, яка не вимагатиме від неї змін, а просто підтримає її гармонію. А можливо і ні.
Але вже зараз їхні історії це два різні відповіді на одне і те саме питання.
Любов не приходить до тих, хто її шукає. Воно приходить до тих, хто вже живе з відкритим серцем не тому, що чекає, а тому, що вміє дарувати.
Тож я зрозумів головне: не варто шукати, хто заповнить твою порожнечу, а треба навчитися бути цілим без нього. Тільки тоді кохання перестає бути порятунком і стає просто щастям.
У цьому вивченні я навчився цінувати свободу бути собою і розуміти, що справжнє задоволення це внутрішня гармонія, а не зовнішнє підтвердження. Це мій особистий урок.
