Одна сковідка на двох
Буває, що люди перестають сваритися. І це не про примирення. Це про кінець. Тарас і Марічка прожили разом двадцять років. Не вічність, але й не мить. Спочатку – кохання, потім діти, потім нескінченні турботи. А потім – втома. І від себе, і один від одного.
Спершу вони ще намагалися. Сварилися, мирилися, гримали дверима, силкувалися зрозуміти, пробачити, повернутися. Та настала тиша. Глуха, нерушима. Вони перестали спати в одному ліжку. Розійшлися по кімнатах. Ніби й не вороги, але вже й не рідні. Просто двоє людей, які випадково опинилися в одній хаті. І найжахливіше – вони почали їсти окремо. У нього – своя їжа. У неї – своя. Свої полиці, свої тарілки. Своє життя. Це й був кінець. Такий, про який не оголошують.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все й так було зрозуміло. Тарас познайомився з жінкою в санаторії. Він почав їздити туди один, без Марічки. Жінка, Соломія, виявилася уважною, спокійною, терплячою. Вона писала йому листи, питала, як справи, ділилася рецептами. Марічка нікого не зустріла. Її самотність була німою й тугою, як вузол. Але вона не скаржилася. Вона просто жила. Наче чекала, що це минує.
Ранок був звичайний. Кухня залита золотим світлом, у повітрі – запах дешевої олії. Марічка стояла біля плити. На плиті – крихітна сковідка. На ній – одне яєчко. Не омлет. Не сніданок на двох. Просто – яєчко. Маленьке, як і сама сковідка. Маленьке, як і сама Марічка. Халат на ній старий, волосся – у невдалій завивці. Вона тримала лопатку й навіть не дивилася на сковідку. Просто стояла.
Тарас зайшов на кухню. Мовчки. Поставив чайник, хотів налити собі чаю. Все вже було вирішено. Він піде. Незабаром. Просто треба зібрати речі. Але в цю мить вона обернулася. Подивилася на нього з такою беззахисною провиною, що він мало не спіткнувся.
— Будеш яєчко? – тихо запитала вона і простягнула крихітну сковідку.
Його ніби підрізало. Все згадалося. Гуртожиток. Один матрац. Одна склянка. Одна виделка на двох. І та сама дівчина в халаті, тільки тоді – смілива, бойка, з чубчиком, як у поні. Вона підморгувала й казала: «У нас навіть яєчко – спільне».
Він опустив сковідку. Обійняв її. Притиснув до себе, як уперше. І почав щось говорити. НерозВони знову почули, що тиша може бути теплою, коли поділяєш її з тим, хто справді дорогий.
