ДВІ СЕСТРИ…
Було це давно, ще за тих часів, коли людина шукала свою долю між містом і селом, а життя вирішувало все по-своєму. Жили-небули дві сестри. Старша Валентина, гарна, статечна й заможна жителька Києва. Молодша Божена, доля якої була тяжкою: з ранньої молодості піддалася вона чарці й стрімко втрачала себе. Коли ця історія сталася, Божені виповнилося лише тридцять два, а виглядала вона вже наче стара прибита злиднями жінка.
Худа, обличчя опухле й синювате, очей майже не видно під затуманеними повіками, а рідке волосся, давно не знане ні гребінця ні мила, сторчить в усі боки скуйовдженим клоччям. Валентина не була байдужою: не раз возила сестру в дорогі львівські лікарні, зверталася й до знахарок із Полтавщини та все без толку. Купила їй невеличку, але затишну квартиру на Оболоні, правда, оформила на себе, щоб Божена за пляшку не продала. Аж ось минуло пів року, і від меблів там залишився тільки брудний матрац. На тому матраці, під купою старих речей і серед порожніх пляшок, лежала Божена, коли Валентина прийшла востаннє попрощатися: адже вирішила емігрувати до Франції.
Божена вже майже не розмовляла, сил лишалося тільки напіввідкрити заліплені від набряків очі й крізь мутне, давно не митого скло бачити неясний силует сестри. Навколо валялися пляшки: сусіди по нещастю приносили, проводжали у забуття.
Не змогла киянка Валентина лишити сестру помирати на самоті, бо як би вона з цим жила? Совість би замучила. І вирішила хай для полегшення душі відвезе Божену до тітки у село. Тітка Олена, мамина сестра, замолоду часто навідувала їх, привозила баняк меду, яблука з сільського саду, сушені гриби і трави А останні роки про неї нічого не чули. Валя пригадала тільки село Вербівку на Полтавщині. Подумала: якщо на мамин похорон тітку не було може, ще жива…
Домовилася про допомогу у знайомого, загорнула Божену в ковдру, поклали її на заднє сидіння старенької «Волги», і вирушили у Вербівку. У селі знайшли хатинку Олени швидко жило там всього пять родин. Божену перенесли у тітчину кімнату й поклали на ліжко. Валентина поклала на стіл 5000 гривень: “Бачиш, тітко Олено, вона вже не доживе. На похорон це, щоб бодай могилку потім знайти. І ключ від квартири. Кому ще?” Від гарячого чаю відмовилась і спішно рушила у свої закордонні справи…
Олена Іванівна, хоч і мала вже під сімдесят, залишалась міцною, доброю й досі господарною селянкою. Відкрила ковдру, пересвідчилась, що Божена ще дихає, і рушила ставити на вогонь старий самовар. Тим часом у старій полотняній торбі відшукала сушених мяту, звіробій, мелісу, всипала туди сушених калинових ягід, заварила на окропі, настояла й щільно закрила термос. Три дні поїла Божену настоями з медом спершу з ложечки вливала через кожні півгодини, навіть уночі.
На четвертий день додала в раціон щойновидоєного козячого молока від своєї улюблениці кози Марічки. Поступово перейшла на овочеві відвари та курячий бульйон мала свою курничку, жаліючи, але, для спасіння Божени, пустила на бульйон аж дві курки. Через місяць Божена самостійно сіла в ліжку. Олена Іванівна почала возити племінницю на санчатах до бані (бо ж сніжна зима), кутаючи у пухову хустку та одіяло. У бані парила настоями з трав, листя вишні та липи, після мила Божену і розчісувала її нове, пахуче, немов літо, волосся
Одна-однісінька за всі ці роки, Олена Іванівна зігріла Божену всією невитраченою добротою. Ложечку за ложечкою вливаючи не лише травяний настій, а й частку власної душі. Міські лікарі та знахарки не змогли, а рідна тітка змогла. Божена вижила. Ожила від духмяного молока Марічки, від свіжих щоденних омлетів зі здобутих на світанку яєць. Зявився румянець на щоках, повеселішали очі, засяяли вони чистим блакитним світлом. Волосся стало блискучим.
З часом Божена перебрала на себе хатні справи, а згодом і в стайні стала порядкувати: навчилася доїти Марічку, щоранку дбайливо збирати яєчка від курок. Готували вони прості страви все своє, з городу, з саду. Божена, ніби вдруге на світ народилась, минуле не згадувала: їй подобалось це нове життя із чистого аркуша. Бачила, як сонце край села сходить, як хмари біжать полтавським небом, як навесні розквітають барвисті квіти.
А на березі місцевої річечки оселилась дика качка з виводком і Божена щодня носила їм окрайчик хліба. А ще, виявилось, є у неї талант: тітка Олена навчила її вязати гачком. Спершу виходили прості серветки, а після приїзду в Полтаву, де накупили пряжі, Божена взялася за мякі зоряні шалі з химерними візерунками.
Замовлення накрапали з усієї округи шалей таких більше ні в кого не було. Божена гарно заробляла. Через три роки, назбиравши разом із тіткою грошей, купила вони за 260 тисяч гривень невеличкий будиночок у спокійному Приморську, під самим морем, з крихітним садком яблук у дворі. Щоранку коза Марічка (її привіз спеціальний бус, за який Валентина сплатила перекладом з-за кордону) скубе яблунясті гілки, жує і тужливо дивиться на море. У теплому морі, там, біля берега, купаються дві улюблені її жінки.
А знаєте, що найважливіше в цій розповіді? Вона дійсно сталася насправді…
