Одна донька на двох
Між Оленою і Костянтином промайнула любов, як блискавка з першого погляду. Вони зустрічалися лише місяць, коли Костянтин на черговому побаченні несподівано сказав:
Олено, виходь за мене заміж, і вона розгубилася.
Як заміж? Ми ж тільки знайомі місяць!
І що з того? Той місяць вистачив мені, аби зрозуміти ти моя доля Інших жінок для мене не існує, окрім тебе
Ну ти й несподіваний, Костя. Та знаєш, я згодна, тихо засміялась Олена і пригорнулася до чоловіка.
Дочко, чи не поспішила ти з таким рішенням? запитувала мати Олени, ти ж не вагітна?
Мамо, що ти таке кажеш? Ні, звісно, просто Костя сказав, що не може без мене жити, і я теж Така в нас любов, мамо.
Жителі містечка Камянське, де вони жили, спершу дивувалися їхній швидкій одруженості. Та згодом стало помітно, що Костянтин ніжно піклується про Олену, а вона любила і турбувалася про чоловіка.
Любов була справжня, щира, але щось затьмарювало їхнє щастя. Вони дуже хотіли дітей, але довгоочікувана вагітність ніяк не наступала.
Костя, нам треба обстежитися, може причина що я не можу завагітніти?
Добре, погодився чоловік.
Скільки надій, лікарів, поїздок та молитов, але все марно. Олена так і не змогла завагітніти.
Олено, я подумав, може нам поїхати до дитячого будинку, взяти дитину й виховати її як рідну, несміливо запропонував Костянтин.
Я згодна! одразу відповіла дружина, давно про це мріяла, але не наважувалася говорити з чоловіком.
То їдемо, вирішив Костянтин, я знаю, де дитячий будинок, часто бачу його, коли повертаюсь із відряджень у Дніпро.
Коли Олена та Костянтин приїхали в інтернат, серед десятків насторожених малят, одна трирічна дівчинка, світленька, з блакитними очима, підійшла до Олени і обняла її за коліна.
Мамо! радісно вигукнула вона, і Олена не змогла відірватися від неї.
Так зявилася в їхній родині донька Люба життєрадісна, дзвінка, її сміх розливався по дому, як джерело. Олена, нарешті, відчула справжнє материнське щастя; вона дуже любила Любу, і Костянтин також душею не чув у донечці.
Все було добре. Жили вони у невеликому селищі, де всі одне одного знали. Звісно, сусіди знали, що Люба прийомна дитина. Поки донька росла мала, ніяких проблем не було. Але час минає, Люба дорослішає і в школі їй хтось шепнув, що вона не рідна донька, а прийомна.
Любі було тоді чотирнадцять, вона прийшла зі школи і влаштувала істерику.
Мамо, чому ви не сказали мені, що я не ваша рідна? Я знаю, ви взяли мене в інтернаті!
Люба, заспокойся. Ми з татом хотіли розповісти, але чекали, коли ти підростеш. Не хотіли образити… Та що тепер поробиш, ми ж завжди цього боялися.
Люба плакала, кричала, потім замкнулася, навіть озлобилась перехідний вік давався взнаки. Вона почала вести себе грубо з батьками, грюкала дверима, могла нагрубити.
І раптом сталося нещастя трагічно загинув Костянтин. Олена не могла отямитись після того, як їй повідомили, що чоловік загинув у ДТП, повертаючись із відрядження з Дніпра перед Новим роком, під час сильного снігопаду.
Костянтин часто їздив у відрядження, інколи надовго, й надсилав листівки. Коли він загинув, Олені було сорок шість. Люба замість підтримки стала ще більш неслухняною зникала з дому, грубила матері.
Олена з останніх сил намагалася знаходити з дочкою спільну мову, плакала, благала але ніколи не кричала на неї. Продовжували жити разом. Люба швидко дорослішала. Й одного разу після закінчення школи сказала матері:
Я їду до міста, твердо проголосила Люба.
Олена підняла втомлені очі, стиснувши в руці рушник.
Вчитись задумала, дитинко?
Ні, я поїду шукати свою справжню маму
Олена заніміла від несподіванки.
Навіщо, Люба? Хіба я тобі не мама?
Люба відвернулася до вікна та довго мовчала.
Я повинна знати, хто вона. Мені це потрібно. Я хочу зрозуміти, чому від мене відмовились маю право дізнатись.
Маєш, доню погодилася Олена. Вона розуміла, що ніщо не стане на заваді.
Люба зібрала речі в невеличку сумку, поцілувала Олену в щоку і пообіцяла інколи приїжджати. Вийшла з дому і вирушила на автобусну зупинку. Олена з сумом дивилась їй услід. Залишилася одна.
Час минув. Дні тягнулися повільно. Олена вже давно на пенсії довгі зимові вечори переглядає листівки від чоловіка, що лежать у старій коробці з-під цукерок, перевязаній стрічкою. Остання листівка із гілочками ялинки, пожовкла від часу, на звороті читає: “Оленко, затримаюсь на три дні, сумую й цілую, твій Костя”.
Олена проводить дрижачими пальцями по листівці, пригортає її до грудей, ніби обіймаючи чоловіка. Минуло майже двадцять пять років з дня його загибелі.
Олена сидить біля вікна, спогади навалюються хвилею. Останнім часом вона вже не ходить на лавку біля магазину з сусідками лише іноді, коли треба до магазину.
Вікна занавішені, поштовий ящик пустий, у домі тиша. Радість приходить, коли Люба приїжджає з дітьми, але буває це рідко. В основному завжди сама. На комоді стоїть фотографія Кості, він тримає малу Любу і обидва усміхаються.
Ой, Костя, як рано ти пішов і залишив мене одну, звертається до фото. Я зовсім сама.
У домі тиша, тільки кіт Тишко зрідка її порушує стрибає з підвіконня, голосно муркотить біля господині. Олена годує Тишка і пє чай, вирішивши сьогодні сходити до магазину. Дивиться на фотографію.
Вона пила чай, як раптом почула стук у хвіртку.
Вона згадала той день, коли Люба сказала, що їде шукати біологічну матір. Олені згадалося пасмурне ранкове небо. Олена сиділа на кухні з чашкою чаю, коли знову стук у хвіртку.
Вона вдягла шаль, вийшла у двір, відчинила хвіртку. Там стояла жінка, значно молодша за Олену, з сумними очима.
Доброго дня Ви Олена? голос незнайомки тремтів.
Так, а ви хто?
Жінка знизує плечима, переступає з ноги на ногу.
Я мама Люби ну друга мама тобто біологічна мене звати Віра Ви зрозуміли…
У Олени студено стало всередині. Зовсім недавно Люба лишень поїхала і раптом матір, як вона її знайшла?
Щось сталося з Любою, раз ви тут? занепокоїлась Олена. Вона знайшла вас?
Віра почала швидко й збивчо пояснювати:
Люба зараз у лікарні В місті, проблеми зі шлунком Ми гуляли у парку, вона схопилася за живіт і знепритомніла, я одразу викликала швидку.
Вони довго мовчали, дивлячись одне одному в очі.
Люба давно мене знайшла, але боялася вам розповісти, Віра схлипнула.
Гайда, що ми стоїмо, заходьте в дім, прокинулася Олена.
Вона налила Вірі гарячого чаю, а та, присівши за стіл, почала:
Я була зовсім юною, коли народила Любу. Батьки були дуже суворі змусили відмовитися від доньки. Наречений зник, щойно дізнався про вагітність, а батьки погрожували вигнати на вулицю з дитиною. Я написала відмову у пологовому Стільки років мучилася Але це зараз не головне. Люба дуже просила, щоб ви приїхали до неї в лікарню.
Олена схопилась з місця:
А чому вона не подзвонила?
У неї вкрали сумку з телефоном, поки приїхала швидка Коли я повернулась, сумки вже не було
Господи, моя дівчинко, шептала Олена.
Вона дала мені вашу адресу й сказала: “Знайди мою маму”.
Жінки мовчали, їх погляди перетнулися і в них не було ворожнечі, лише тривога та втома.
Їдемо! сказала Олена, замкнула хатні двері і швидко поїхали.
Автобус повільно рухався. Олена з Вірою ж мовчали, поступово заговорили.
Я теж одна, зітхнула Віра, чоловік помер три роки тому, тяжко хворів. Більше дітей я не мала. Знаю, мене Бог покарав за те, що відмовилася від доньки. Це моє покарання
Виходить, окрім Люби, у нас нікого немає, промовила Олена.
Так і є У нас одна донька на двох сумно відповіла Віра.
У лікарні їх спитали:
Ви до кого?
До Люби Петрівської, доньки, разом відказали Олена з Вірою.
Ви хто їй?
Мама, хором і засміялися.
Дві мами? Ну, заходьте
Бліда Люба лежала під крапельницею. Побачивши обох, радісно усміхнулась.
Мама і мама
Олена першою її поцілувала.
Тихо, доню, я з тобою, а Віра сиділа поруч.
Тепер усе добре, ти не сама, поправила ковдру, сказала Віра.
Довго сиділи у доньки, розмовляли про все.
Відтоді у Люби дві мами. Згодом зявився чоловік, двоє синів. А у Олени й Віри одна донька на двох. Рідко, але збираються всі разом.
Коли життя приносить випробування важливо памятати: любов і родина творяться не кровю, а серцем. Добро завжди повертається, якщо знаєш, як відпускати образи й приймати щастя разом.
