Дві смужки на тесті стали для мене перепусткою у нове життя і квитком до пекла для найдорожчої подруги. Я відгуляла весілля під оплески зрадників, але фінал цієї історії написав той, кого ми вважали просто недолугою фігурою
Осінній вітерець ніжно крутив перші пожовклі листочки на хрещатику біля мого дому, коли я прямувала до затишної кавярні на Подолі. Перед скляними дверима я зупинилась, як перед порогом власної долі, набралася сил і зайшла. Усередині мене зустрів теплий запах щойно змеленої кави, ванілі й свіжої випічки. Я озирнулась: у напівтемному залі виділявся столик біля великого вікна, залитий мяким світлом похмурого дня. За ним вже чекала вона тонка фігурка схилилася над блакитною чашкою. Кивнула мені з легким посмішкою і я пішла через зал, спочатку обережно, а потім все сміливіше.
Вітаю, моя дорога, вибач, що затрималась. Сьогодні на київських дорогах справжній колапс, прошепотіла я, а голос тремтів від надмірних емоцій.
Марія, моя подруга ще зі школи, підвела погляд. У її очах бриніло тепло, але й тінь образи швидко розчинилась у звичній доброті.
Ти запізнилась саме на одну порцію еспресо. Але відкривай карти: що за подія змусила тебе прийти саме сьогодні, ще до нашого спільного походу в театр? Ми ж збиралися разом сміятись над тією новою комедією…
Кіно почекає. Наш вечір буде зовсім іншим, особливим. У мене для тебе дещо неймовірно важливе! Я розтягнула губи у незграбній усмішці, в душі нуртувало щастя.
Та говори вже, що трапилось? Вона запитала рівним голосом, але в глибоких очах промайнула іскра неспокою.
Сьогодні зранку ми з Артуром були у РАГСі. Офіційно подали заяву. Весілля вже за місяць.
Ви Серйозно? За такий короткий час організуєте все?
Нічого гучного. Лише найближчі, тихий вечір, скромний обід у гарному ресторані. Потім кожен по домівках почнемо новий етап.
Чому такий поспіх? Може, краще обміркувати, як все зробити ідеально… Її голос потемнів.
Я чекаю дитину, майже пошепки вимовила я, і ці слова заповнили увесь простір як нове, хвилююче почуття. Від церемонії Артур не відмовляється. Він хоче красиві фото на згадку, справжнє свято. А після маленька подорож, якщо дозволить моє самопочуття.
Я раптом помітила холод на обличчі Марії, пальці її зціпили чашку так, що вона білою плямою виділялась на темному столі.
Ти мене чуєш? Ти ж завжди була зі мною поруч у найважливіші моменти
Так Я буду, її відповіді лунали далеким і спустошеним голосом наче під водою.
Ти бліда Погано себе почуваєш?
Мені раптом нездужає шлунок. Краще піду додому. Давай завтра поговоримо буду вже в нормі, все обговоримо спокійно.
Провести тебе?
Не треба. Зайду до мами, вона поруч, допоможе.
До завтра?
Авжеж
Дивлячись, як її знайомий силует розчиняється за дверима, я відчула напад невпевненості. Що сталося? Я торкнулась ще плаского живота, ніби вгадуючи причину. І тут мене накрило хвилею сорому й каяття. Як могла я так невдало обрати момент позаяк Марія ще кілька місяців тому пережила важкий і болісний розрив? Відтоді її очі не мали світла, а я зі своїм щастям Гірке відчуття провини змусило мене згорбитись, а осінній Київ підсилив це відчуття самотності.
У цей час Марія, вирвавшись з кафе, майже бігла по Андріївському узвозу й зупинила таксі. Адресу вимовила чітко та сухо.
Лестячись сходами до квартири Дениса, серце в грудях билося як перед стрибком у прірву. Двері довго не відчиняли, але нарешті зявився він чоловік, якого вона ще нещодавно вважала своїм світом.
Що тобі тут потрібно? запитав він грубо, не бажаючи розмови.
Нам треба поговорити. Впусти мене, різко відсунувши його руку, вона ступила у вузьку прихожу, де пахло чоловічим парфумом і чимось чужим.
Про що саме?
Про тебе і нову наречену І твоє весілля з нею.
Тут немає про що говорити, він відверто дивився з насмішкою.
Це правда? Ви вже подали заяву, і вона чекає дитину?
Абсолютна правда.
А я? Ти памятаєш обіцянки?
Я тобі нічого не обіцяв і ніколи не був вірним ні тобі, ні їй.
Ти знаєш, хто ти?
А хто ж?
Покидьок! прошепотіла вона, і ця образа прорізала повітря.
А ти сама краща? Ти ходила зі мною, коли я був з твоєю подругою. Отже ми однакові.
Я я зараз на сьомому тижні вагітності.
В очах Дениса промайнув сумнів, потім холодна оцінка.
Це неправда.
Хочеш докази підемо завтра до лікаря.
Ти сама винна, люба. Ти ж казала все під контролем. Але я не буду одружуватись з тобою. Я заплачу тобі гривні вирішиш проблему сама, але сімї не буде.
Її долоня вперше розбила його личко у відповідь, і вона втекла зі словами про кінець весілля й про те, що все розрушає. Відповіддю стала тільки тиха іронічна платна усмішка і скрип замка.
Вона плакала довго в дворі на лавці, розриваючись між двома почуттями до чоловіка і до подруги, любовю та стражданням. Нове життя всередині робило ситуацію нестерпною чужий порятунок від її власної біди.
Коли сльози висохли, прийшло рішення. Від неї не залишилося вибору вона мусила все розповісти. Повернутися назад не могло, але мовчати вже не сила.
Наступного дня я відчинила двері Марії. Вона дивилась здивовано і трохи насторожено.
Треба поговорити, почала вона, нервово стискаючи пальці.
Що сталося?
Вибач, не можу тримати це в собі. Не привязуй свою долю до Дениса він тобі зраджує, використовує лише заради роботи з твоїм батьком. Не любить тебе.
Яке ти маєш право таке казати?
Бо є інша. Вона теж чекає дитину від нього.
Хто? її голос потоншився до нитки.
Я. Я заплющила очі й розповіла все Про ту ніч, коли Денис підібрав мене під дощем з сумками, про каву, про випадок, коли мій хлопець повернувся та застав нас про те, що після цього ми ще бачилися, а він наказував усе приховати. Потім запропонували роботу у батька і він думав лише про це. А нещодавно я дізналася, що вагітна. Так само, як ти
В голосі Марії було тіше, далі вона просто повзала на підлогу й обіймала коліна. Її сльози були нестримні.
Я мовчки вийшла з її квартири.
До ночі повернувся Денис. Він спробував втішити Марію, загортав у плед, лагідно доглядав і все заперечував. Звинуватив мене у наклепі:
Твоя Юля усе це придумала, аби зруйнувати ваше щастя. Я не маю з нею нічого спільного. Хочеш відмовлюсь від посади в компанії!
Марія дивилась і не знаходила брехні в його очах і зрештою сказала:
Залишайся.
Коли він пішов до душу, Марія вперше перевірила його телефон: нічого компрометуючого. А Денис, стоячи під гарячою водою, радів усе було ретельно підчищено.
Весілля відбулося без моєї присутності. Марія в цей день чекала дзвінка, а натомість стискала руки я не відповідала, телефон був недоступний. Я сиділа на скамячці біля Палацу одружень на контрактовій, дивилась на святкові кортежі, і мені хотілося закричати але я просто пішла до парку, тягнучи за собою біль.
Минуло шість років.
Марія ростила сина Лева та щедро жертвувала в фонди допомоги дітям тому що вдало розвинула свою справу: три ательє і дві елітних хімчистки у Києві. Вона вже не залежала фінансово від чоловіка, а той став правою рукою її батька. Батько мріяв залишити компанію доньці, але керувати все ж віддавав Денису тому, кому абсолютно довіряв. Покищо
Одного вечора тато зявився на порозі втомлений і схвильований.
Діти, що сталося?
Де Денис?
Як де? Він мав вилетіти з тобою в Львів на переговори!
Зірвалась угода. І, здається, твоїй чоловік цьому сприяв.
Це неможливо! Він би ніколи не зрадив справі він же все робив для компанії.
А телефон де він зараз? Дзвінки тільки гудки, абонент недоступний.
Донечко, це не все Списано мільйони гривень. Камери зафіксували лише одного твого чоловіка. Саме він мав доступ до всіх фінансів.
Тату! Він батько Лева! Ти
Дідусь! вбіг Лев, кинувся йому на коліна. А тато де? Він обіцяв кораблик
Скоро буде Ходімо, я приніс тобі подарунок.
Через годину дзвінок. Обличчя батька стало землистим, пальці білі В лікарні інфаркт. Дні страху, а потім стабільність.
Я пришла до офісу заступника.
Що відбувається? Мовчати вже не можна.
Контракт у конкурентів вони отримали всі наші комерційні таємниці. Проти твого чоловіка порушено справу. Він зник разом з грошима
Дорога додому була, як у тумані. Це неможливо Але перед воротами до дому лист без підпису.
Вдома, не знімаючи пальта, я розпечатала його:
«Якщо читаєш це я вже далеко. У теплій країні під іншими документами, з тією часткою грошей, яка мені належить. Усіх років, проведених у цій ролі, мені досить забираю своє. В конверті заява на розлучення. Не шукай мене це марно».
Мене пронизала лють та безсилля. Я занурилась у роботу, але син щодня питав:
Мамо, коли тато повернеться? Його завдання дуже довге?
Дуже… Треба терпіння.
Згодом батько відновив бізнес, Марія продовжила благодійність.
Одного дня у фонді мені показали кейс хлопчик із онкологією, термінова операція. Я прочитала документи на фото дитя, схоже на мого Лева, мов двійник. Прізвище матері Євгенія Якийсь абсурд. Це ж Юлія.
Вона тут працює? Можна її побачити?
Вона тут, санітарка, біля сина.
Я пішла в клініку. Побачила її змарнілу, у халаті, але в глибинах очей лишалась колишня подруга.
Це ти Юлія.
Так, це я. Важко було, але я витримала…
Розкажи все від початку.
Що казати? Мама вмовила народити. Потім батько помер, мама зірвалась, грошей не стало. Я дзвонила Денису він висміяв мене. Суд чи ти ні, лишилась одна. Потім з’явилася тітка, ще місто, роботи… але діагноз у сина порушив усе. Ти була щаслива я не лізла. Коли повернулася в Київ влаштувалася санітаркою, набрала кредитів. Його операцію оплатив фонд. Це розплата але чому мій син має страждати?
Я вибачила тобі давно. Шкода лише, що тоді не повірила тобі. Ти була права він грав на дві сторони.
Я теж любила його. Пробач
Завтра знову прийду.
Я повернулася наступного дня з допомогою. За декілька місяців двоє синів грали разом у жовтому парку біля Микільської Слобідки. Біля мене Юлія.
Варю, без тебе ми б не впорались. Лікарі кажуть рубіж пройдено.
Друже, ти потрібна мені у новому ательє, надійний адміністратор.
Юлія кивнула, і замість сліз була лише вдячність.
А Лев запитав:
Мамо, якщо Никита мій брат, то ви хто одна одній?
Ми подруги. Майже сестри, посміхнулась я.
Усім нещастям відлік закінчено. Дружба, розбите крихке скло, зійшлася воєдино і стала золотою мозайкою жіночої сили й справжнього, вистражданого щастя.
Доля Дениса вирішила все: через три роки його повернення закінчилось судом, строком і боргами. Він картав себе лише за невдалу гру каяття до інших душ не долетіло.
А ми, пройшовши через вогонь і воду, продовжуємо жити, тримаючи за руку своїх синів. Ми навчилися відрізняти справжнє світло від порожнього сяйва, і наші серця стали зрілими й мудрими. У цьому особлива, трохи гірка, але справжня краса життя. Краса того, що, незважаючи на руїни минулого, натомість проростають нові, тендітні квіти впевненості й надії як підсніжники крізь мерзлий, весняний лід. І ця історія не про те, як розбиваються ілюзії, а про те, як з уламків складається найдорожча, вічна жіноча дружба і тихе щастя, яке вже нічого не затьмарить.
