Дві грані самотності
Марічка стояла перед дзеркалом, притискаючи нижню губу. Пальці нервово поправляли пасмо, знову і знову збираючи його в акуратний пучок ніби від цього залежало щось важливе.
Тридцять пять. Вік, який у рекламних роликах називають «розквітом», а в щоденниках «кризою». Успішна карєра, затишна квартира в центрі Києва, подруги, готові в будьякий момент обговорити з нею все від міжнародної політики до нового відтінку зволожувального крему.
Але коли ввечері двері зачинялися, а телефон мовчав, тиша наростала, як прибій, і звучала голосніше, ніж шум великого міста.
Знову побачення, видихнула вона, кивнувши на відбитий силует.
Елегантна сукня, що облягає, та не викликає зайвого. Лёгкий макіяж достатньо, щоб підкреслити очі, а не виглядати надто намаганням. Підбічки високі, проте не настільки, щоб здаватися відчайдушною. Все продумано до дрібниць, наче вона готувалась не до зустрічі з живою людиною, а до іспиту, де її будуть оцінювати за суворими критеріями.
Вона знала, чого хоче. Не просто стосунків справжньої любові, що проникає в найглибші куточки душі, де слова зайві, а один погляд чи дотик достатньо, щоб зрозуміти одне одного. Проте щоразу, коли в кафе чи ресторані за її столиком садився новий чоловік, у голові звучав той самий крикучий голос:
«А якщо він виявиться, як попередній?»
Попередній той, з яким вона майже повірила, що це воно. Але їхні стосунки розбились об буденність, про небажання говорити про почуття, про її спроби «виправити», «зрозуміти», «підлаштуватись». Вона прочитала десятки книг з психології, заповнила нотатники конспектами тренінгів, розбирала кожну свою помилку, немов складну математичну задачу. Чим більше вона розуміла, тим страшніше ставало знову відкриватися.
Може, я забагато хочу? прошепотіла вона, глянувши на екран телефону.
Нове повідомлення. Той самий «цікавий чоловік» з сайту знайомств розумний, з гарним почуттям гумору, без червоних прапорців у профілі. Вона усміхнулася, читаючи його рядки, та майже одразу губи самі стиснулися в тонку лінію.
«А якщо розчарує?»
І знову порожнеча. Знову ніч, тиша, дзеркало. І питання, на яке ще немає відповіді.
Свобода бути собою
Ганна зайняла куток улюбленого кафе, де мякі дивани приймали форму тіла, а аромат свіжозмеленої кави змішувався з нотами ванілі. У руках вона перегортала сторінки нової книги, пальці іноді затримувалися на особливо влучних реченнях, залишаючи едва помітні зморшки на кутах.
Сорок два. Число у паспорті, нічого більше. А в серці плескалося море енергії те саме відчуття, коли розумієш, що головні пригоди ще попереду.
Ганно, ти знову сама? прозвучав знайомий голос і вивів її з читання. Подруга Орися, розпущена після робочого дня, вже махала офіціантці, замовляючи свій звичний латте з сиропом.
Ганна поклала книгу, відкривши обкладинку з яскравою абстракцією. Так, її усмішка була спокійна, як гладка поверхня озера в безвітряний день. Але мені не самотньо.
Вона ловила здивовані погляди подруг, знайомих і випадкових співрозмовників. Чому приваблива жінка, розумна, цікава, і сама? Але Ганна давно перестала це пояснювати. Любов вона знайшла не в очікуванні принца, а в ранковій каві на балконі, у спонтанних поїздках до Чорного моря, у проєктах, що запалювали очі. У друзях, які знали її справжню, без масок і притворства.
Той красень з минулого тижня? підморгнула Орися, розмахуючи ложкою для десерту. Той, що запросив тебе на джазовий концерт? Ти ж обожнюєш джаз!
Привабливий, посміялася Ганна, і в цьому сміху не було жодного натяку на напруження. Але я не готова підлаштовуватись під чиїсь очікування. Вона зробила паузу, спостерігаючи, як офіціантка акуратно ставить перед Орісою чашку з пінкою. Якщо він захоче бути поруч нехай наздожене. А я поки її пальці знову знайшли потрібну сторінку в книзі, я вже тут, куди йду.
Самотність? Ні, це слово не підходило. Це була свобода легка, як літній бриз, і міцна, як корені старого дуба. Свобода вибирати, куди повернутись завтра. Свобода прокидатися і засинати в злагоді з собою. Свобода просто бути.
Дві грані самотності
Марічка закрила за собою двері, повільно зняла туфлі і сісти на край ліжка. Вечірня сукня, ще пахуча чужим парфумом і ароматами ресторану, раптом здалася їй нелогічною. Побачення пройшло добре інтелігентний співрозмовник, цікаві теми, вишукана кухня. Але коли він спробував взяти її за руку, щось всередині стисло. Не страх, а розуміння. Ще один милий, розумний, правильний чоловік і знову ця крижана порожнеча в грудях.
Вона підступила до вікна, притиснула долоню до холодного скла. Місто сяяло вогнями, десь там кипіла життя, зустрічалися і розходилися люди. А вона стояла в центрі своєї ідеальної квартири, оточена дорогими речами, і відчувала себе загубленою.
Чому так важко? шепотіла вона своєму відображенню в темному склі. Питання повисло в повітрі, як завжди, без відповіді.
Тим часом на іншому кінці Києва Ганна розтягнулася в плетеному кріслі на балконі. В одній руці келих червоного вина, в іншій сигарета, яку вона дозволяла собі лише раз на місяць. Нічний бриз граючи волоссям, а з колонок лився томний джазовий мотив.
Вона закрила очі, дозволяючи музиці огортати себе. У голові не було думок про невдалі побачення чи нездійснені мрії. Тільки теперішнє терпкий смак вина на губах, прохолода ночі, далекі вогні міста, схожі на розкидані коштовності.
Ганна не чекала принца. Вона давно зрозуміла жоден казковий герой не зробить її щасливішою, ніж вона сама. Кожен вечір, кожен світанок, кожна хвилина її життя належали лише їй. І в цьому не було самотності була абсолютна, збуджуюча свобода бути собою.
Вона підняла келих у безмовному тості за себе, за цю ніч, за всю свою дивовижну життя. Королеві не потрібен трон її царство було там, де вона відчувала справжнє щастя. А сьогодні це був балкон одинадцятого поверху, келих доброго вина і зірки, яскраві в нічному небі.
Дві жінки. Дві всесвіти.
Марічка і Ганна. Вони жили в одному місті, дихали одним повітрям, але існували в зовсім різних реальностях.
Марічка йшла по життю протягом руки у її долонях лежала порожнеча, яку вона відчайдушно намагалася заповнити. Кожне побачення, кожне нове знайомство було спробою знайти того, хто, нарешті, дасть їй те, чого так не вистачало: відчуття потрібності, тепла, приналежності. Вона вірила, що любов це щось зовнішнє, що прийде ззовні і зробить її цілісною. Але чим сильніше вона шукала, тим більше порожнечі відчувала всередині.
Ганна ж крокувала по життю з розкритими обіймами не тому, що чекала, коли хтось їх заповнить, а тому, що її світ вже був сповнений. Сповнений вражень, свободи, тихої радості від простих речей. Вона не шукала любов вона її випромінювала. І тому до неї тяглися люди, бо поруч було легко. Вона не чекала принца, не будувала хмарних замків вона просто жила. І в цьому житті було місце всьому: і самотності, і зустрічам, і розставанням, і новим шляхам.
Можливо, їхні шляхи колись перетнуться. Можливо, Марічка зрозуміє, що порожнеча була не через відсутність кохання, а через те, що вона не вміла любити саму себе. Можливо, Ганна знайде людину, яка не вимагатиме від неї змін, а просто йтиме поруч, не порушуючи її гармонії. А може, і ні.
Але вже зараз їхні історії це два різні відповіді на одне й те саме питання.
Любов не приходить до тих, хто її шукає. Вона приходить до тих, хто вже живе з відкритим серцем не тому, що чекає, а тому, що вміє віддавати.
Тоді виявляється, що найголовніше не знайти того, хто заповнить твою порожнечу, а навчитися бути цілісним без нього. Бо лише тоді кохання перестає бути порятунком і стає простим щастям.
