Дві дівчинки-сироти та один щасливий дім — як доля все розставила на свої місця
Оксана та Соломія їхали автобусом у тихе село. Зупинка, трохи пішки — і ось перед ними потрібна хата. У дворі лунав сміх, готувалися до свята — мабуть, хтось збирався святкувати ювілей. Дівчата зупинилися біля хвіртки, і за мить до них вийшов чоловік.
— Дівчата, це до нас? — з доброю усмішкою запитав він. — До кого ж вас Бог приніс, кралечки?
— Нам треба Василь Петрович, — відповіла Соломія.
— То це я, — здивовано підніс брови чоловік. — Ви з сільради? Чи звідки?
— Ні, — промовила Соломія, дивлячись на Оксану. — Це моя подруга Оксана. Оксанко, покажи фото.
Оксана дістала акуратно згорнуту світлину й подала чоловікові. Василь довго дивився на зображення, потім перевів погляд на Оксану. Його обличчя змінювалося на очах.
— Це твоя донька, — тихо сказала Соломія.
Василь завмер.
— Донька?..
Ця історія почалася задовго до цієї зустрічі. Дві зовсім різні дівчинки, Оксана та Соломія, зустрілися в дитячому будинку. Вони потрапили туди одного дня й одразу опинилися поруч. Обидві — сироти через дорослих та життєві обставини.
Соломія втратила матір, яка, хоч і не бідувала, але віддавала перевагу веселому життю — галасливим компаніях, сумнівним романам. Батька вона не знала, але той справно присилав гроші. Родичі забрати дівчинку відмовилися. Після смерті матері лишилася тільки стара квартирка та шлях у інтернат.
Оксана жила з бабусею. Мати померла під час пологів, а батько… про нього бабуся знала, але ніколи не шукала. Він створив нову сім’ю, і ніхто навіть не здогадувався, що в нього десь росте донька. Коли бабусі не стало — Оксана також опинилася в інтернаті.
У дитбудинку дівчат поселили разом. Вони одразу знайшли спільну мову, але до інших дітей так і не пристали. Часто захищали одна одну, часто — сварилися з іншими. Це ще більше їх зблизило.
Після випуску вони разом зняли помешкання й вступили до технікуму. Саме тоді й виникла ідея — спробувати знайти своїх батьків.
Батько Соломії був у справі — його дані зберігалися в соцслужбах. Складніше було Оксані. Але завдяки старим фотографіям та написам на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпитування, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Соломії. Великий будинок за високим парканом. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі їм теж не пощастило. Лише через кілька годин він з’явився. Але розмова була короткою та жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. У мене сім’я, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Соломія послала його й розплакалася.
— Усе, тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Поїдемо до твого батька.
Адресу знайшли швидко. У дворі готувалися до святкування. Василь Петрович був у гарному настрої. Коли побачив фото і почув слова «Це ваша донька» — його обличчя спочатку похмурішало, потім стало розгубленим.
— А ти… на матір не дуже схожа. Але… щось є. Іванич! Кликай бабусю!
— Хто це? — із дому вийш— Біжи, поклич! — крикнув Василь, а коли з’явилася бабуся з сяючими очима, він тихо додав: “Дивися, мамо, яка нам радість прийшла.”
