Дві сироти й один щасливий дім — як доля розставила все на свої місця
Оксана і Марічка їхали автобусом у тихе село. Зупинка, трохи пішки — і ось вони на місці. У дворі гамірно, готувалися до свята — мабуть, хтось святкував ювілей. Дівчата зупинилися біля калітки, і до них одразу підійшов чоловік.
— Дівчата, це до нас? — з доброю усмішкою запитав він. — До кого ж вас занесло, красуні?
— Нам потрібен Ярослав Петрович, — відповіла Марічка.
— Так це ж я, — здивовано підніс брови чоловік. — Ви з соцслужби? Чи звідки?
— Ні, — сказала Марічка, дивлячись на Оксану. — Це моя подруга Оксана. Оксанко, покажи фото.
Оксана дістала старе зім’яте фото й подала чоловікові. Ярослав довго роздивлявся, потім підвів очі на Оксану. Його обличчя змінилося на очах.
— Це твоя донька, — тихо промовила Марічка.
Ярослав завмер.
— Донька?..
Ця історія почалася задовго до цієї зустрічі. Дві зовсім різні дівчинки, Оксана й Марічка, зустрілися в дитбудинку. Вони потрапили туди одного дня й одразу стали не розлучні. Обидві — сироти через дорослих і обставини.
Марічка втратила матір, яка хоча й не бідувала, але жила на широку ногу — веселі компанії, сумнівні стосунки. Батька вона не знала, але той регулярно перераховував гроші. Родичі дівчинку не взяли. Після смерті матері залишилася лише стара хатина й дорога до інтернату.
Оксана жила з бабусею. Мати померла під час пологів, а батько… про нього бабуся знала, але не шукала. Він завів іншу родину й навіть не здогадувався, що десь росте його донька. Коли бабусі не стало — Оксана опинилася там же.
У дитбудинку їх поселили поряд. Вони одразу знайшли спільну мову, але з іншими дітьми не зблизилися. Часто захищали одна одну, часто сварилися з іншими. Це ще більше їх зігріло.
Після випуску вони разом зняли кімнату й пішли в коледж. Саме тоді й виникла думка — спробувати знайти своїх батьків.
З батьком Марічки було простіше — його дані були в соцслужбах. Складніше було Оксані. Але завдяки старим фото та написам на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпитування, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Марічки. Великий будинок за високим парканом. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі теж не пощастило. Лише через кілька годин він з’явився. Але розмова була короткою й жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. У мене родина, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Марічка послала його куди подалі й розридалася.
— Тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Поїхали до твого батька.
Адресу знайшли швидко. У дворі готувалися до святкування. Ярослав Петрович виявився в гарному настрої. Коли побачив фото й почув: “Це ваша донька” — його обличчя змінилося, потім він збентежився.
— А ти… на матір не дуже схожа. Але… щось є. Петровичу! Покликай бабусю!
— Хто це? — з хати вийшів юнак.
— Біжи, поклич!
З’явилася літня жінка, але жвава й у гарному настрої.
— Що знову трапилося, Ярославе?
— Мамо, тільки не лякайся… Це… моя донька. Твоя онука.
— Господи! Невже?! От радість! Дівчатка, заходьте. Чого ж ви на дворі? У мене ж сьогодні ювілей — 70 років!
Оксану й Марічку зустріли з розпростертими обіймами. Бабуся одразу знайшла старі фото, і жодних сумнівів не залишилося — схожість, погляд, навіть родимка — все сходилося.
— Треба б аналіз, — тихо сказала Оксана.
— Якщо хочеш — зробимо. Але я й так знаю — ти наша. І Марічка теж. Одна онука — добре, а дві — ще краще! Будете обидві свої.
Марічка знову заплакала.
— Не треба сліз, — сказала бабуся. — Сьогодні свято. У Ярослава дружина померла п’ять років тому, у домі я сама. А тепер у нас є ви. Зараз поїмо — і розповісте все. Познайомитеся з братами, у Ярослава їх четверо. Наймолодший — Василь.
Свято вийшло чудовим. Сміялися, обіймалися, згадували, розповідали. Ярослав все повторював:
— Як я міг не знати?..
— Значить, так і мало бути, — казала бабуся. — А глянь, як Василь на Марічку дивиться. Схоже, скоро в нас буде нове весілля.
Так і сталося. Через рік Василь і Марічка одружилися. Оксана залишилася поруч, як сестра. Ярослав став для обох справжнім батьком. А бабуся… Вона казала: “Знайшла двох онук відразу. Це доля!”
І часом доля справді розставляє все на свої місця. Навіть через біль…
