«Гостям радіють двічі»: як мій брат Тарас перетворив вихідні на випробування
— Сереже, ти ж пам’ятаєш, що на ці вихідні приїжджає твій брат із дружиною? — нагадала мені Оксана, моя дружина, стоячи біля печі з казанком у руках.
— Пам’ятаю. Звісно пам’ятаю, — буркнув я, хоч зовсім недавно забув про це. Просто надто добре жилося без нагадувань про Тараса.
Щоліта мій брат приїжджав із дружиною до нашої хатки під Ірпенем, ніби на «відпочинок» — тільки відпочивали від цього потім ми з Оксаною весь тиждень. Він привозив із собою… не стільки дружину, скільки відчуття, ніби ти на власному весіллі, де ще й готуй, і розважай усіх.
Вони приїхали на три години раніше, ніж домовились. Біля воріт уже лунав його голос:
— Ох і спека, Сережу! Хата в тебе — просто чудо! Я свої шкарпетки повішу отут, нехай провітрються.
Він зняв шкарпетки й розвісив їх прямо на спинку садового крісла. Оксана округлила очі. Я зітхнув.
— Обід готується? — одразу запитав брат.
— Ми взагалі-то лише поснідали, — відповів я.
— Ну нічого, ми з Марійкою гостинців привезли! Дивись — тістечка, термін до завтра, але зі знижкою! І кавун — за півціни! Завар чайку!
Поки я мив руки, він уже їв кавун, причмокуючи. Сік котився підборіддям, і він витирав його рукою. Оксана стояла, наче приголомшена.
— Ну ми поки підемо до нашої кімнати, відпочинемо, як минулого разу, гаразд? — і, не чекаючи відповіді, попрямував у спальню. В нашу спальню. У господарську.
Я лише глянув на Оксану.
— Ну ти ж сам казав, що у нього зі спиною проблеми, а у нас ліжко гарне… — прошепотіла вона.
— Сереже, ну давай потерпимо, лише пару днів, — додала вона, побачивши мій вираз.
У ту мить я зрозумів: це будуть найдовші два дні в моєму житті.
Ввечері приїхала наша донька Настя із чоловіком Богданом та дітьми. Хлопчики, Іванко та Миколка, радісно скакали по хаті, показуючи рюкзаки з іграшками та запасами для поїзда — вони мали вранці вирушити до дитячого табору.
Обід тягнувся до вечора: Богдан возився з машиною, Тарас із Марійкою дрімали, поки ми всі чекали. В якийсь момент усе здавалося нормальним: шашлик, сміх, діти. Поки не сталося воно.
— Настю, ти не бачила ключів від авто? Я ж поклав їх отут, на стіл… — схвильовано сказав Богдан, перевіряючи кишені. — Без них ми не поїдемо, а поїзд — за дві години.
Почалася паніка. Ми перевернули всю хату, навіть холодильник відсунули. Діти ледве не плакали. Лише одна людина залишалася спокійною: Тарас, що доїдав шашлик.
— А у вас завжди так весело? — хмикнув він. — Добре, що в нас із Марійкою онуків немає — збожеволіли б!
Оксана закусила губу, а Настя підійшла до мене й прошепотіла:
— Тату, можна я натисну кнопку на сигналізації? Якщо ключі поруч — брелок задзвонить.
Богдан вийшов до машини, а ми завмерли в хаті. І ось — звук. Тонкий писк. Звідкись із дивана. Ні — із крісла. Ні — із барсетки Тараса.
— Дядьку Тарасе, це ваша сумка? — запитала Настя.
— Моя, звісно. І що?
— Звук звідси… Можна подивитися?
— Та що ви, дівчино, як вони туди потрапили? — захихикав він.
Настя не витримала — розстебнула блискавку й дістала ключі. Наші. З брелком.
— Богдане! Знайшлися! Швидше, до машини!
Вони вибігли. Я повернувся до брата:
— Як ключі опинилися в твоїй сумці?
— Та ну, Сережу, я не знаю… Напевно, Марійка переплутала, подумала, що мої, — і він глянув на дружину.
— Саме так і було! Я побачила — лежать, думаю, загубилися, і поклала до твоїх. Хіба це привід для сцени?
Після їх від’їзду я сидів із Оксаною на ґанку.
— Ти бачила, як вони пішли? Навіть не попрощалися як слід…
— Сереже… Ну це ж твій брат. Він завжди таким був. Пам’ятаєш, як у дитинстві тебе від тата захищав?
Я зітхнув. Пам’ятав. Але тепер він був дорослим чоловіком, який їв чужий сир, спав у чужому ліжку й ховав ключі від чужої машини.
Вранці він прокинувся рано, як завжди.
— Ми з Марійкою вже поснідали! Долишили ту ковбасу та сир, що в холодильнику були. Ох, як у вас добре, як у санаторії! Шкода, їхати…
Коли ворота зачинилися за їхньою машиною, Оксана сіла на східці й промовила:
— Гостям, Сереже, радіють двічі. Перший раз — коли вони приходять. А другий — коли їдуть.
Я кивнув. І уперше за два дні — усміхнувся.
