Двоє чоловіків підійшли до школярки під час вигулювання собаки та нахабно запропонували “покатати її на машині”…

Колись давно, коли ще вузлики носили в руках замість телефонів, сталася ця історія.
Під час вечірнього вигулювання собаки біля старого скверу двоє чоловіків підійшли до шкільної дівчинки та грубо запропонували «покататися». Але вона ще ніколи не бачила своєї собаки такою: в її очах палали іскри люті, а зуби виблискували, немов гострі леза. Перш ніж дівчина зрозуміла, що відбувається, песик вже кинувся на нахаба, який схопив її за руку, а потім з глухим гарчанням навис над ним, як темна тінь.
Коли Соломія виповнилося сім років, батьки виділили їй окрему кімнату світлу та простору. Але дівчинка категорично відмовлялася спати там сама. Кожного вечора хтось із батьків то мати, то батько лягав поруч, аби вона могла заснути. Якщо ж посеред ночі вона прокидалася й бачила, що поруч нікого нема, то, схопивши подушку й ковдру, перебиралася до батьків. Ні благання, ні розмови про самостійність не допомагали нічого не змінювалося, хоча Соломія вже підростала.
Так тривало аж до того дня, коли розвязання справи некоштом скотилося їй під ноги у вигляді білого пухнастого комочка, який спершу перелякано дзижчав, а потім одразу ж залишив плямку на підлозі. Придивившись, вони зрозуміли це був неймовірно милий цуценя, такий солодкий і зворушливий, що Соломія одразу скрикнула: «Мамо, можна залишимо?» І почалися торги: добре вчитися, підтримувати порядок, самій вигулювати песика й спати у своїй кімнаті без мами та тата. Перші три умови Соломія прийняла без вагань, але на останній задумалася. Та потім раптом зрозуміла: «Але ж тепер я не буду сама!»
Так у домі зявилася Лялечка на паперах весті, а за характером справжня панночка з твердою волею. І що дивно, Соломія дотримувала свого слова. З появою Лялечки вона почала спати у своїй кімнаті, а пес став їй вірним другом як у нічних снах, так і вдень.
Лялечка була справжньою красунем: доглянута, усвідомлювала свою привабливість і поводилася з гідністю. Інших собак вона ігнорувала, але до дітей, які завжди прагнули її погладити, ставилася терпляче, навіть з легким зверхнім виглядом ніби приймала їхні захоплення як належне. А ось до інших песиків вона миттєво вискарювала зуби й обурено скиглила.
Щоб змінити поведінку Лялечки, мати з Соломією записалися до школи для собак і три тижні старанно відвідували заняття. Але чи то тренер був недостатньо досвідченим, чи то Лялечка надто самостійною зміни не відбулися. Фахівець поставив крапку: «Вона вважає вас своєю зграєю. Їй більше нікого не потрібно.» Ну що ж і так вони жили дружньо.
Для прогулянок Соломія й Лялечка обирали покинуту ділянку за будинком, де колись стояли бараки, а тепер лишалися лише залишки фундаментів та дикі плодові дерева. З одного боку межували старі деревяні хати вони вже доживали свій вік. Більшість вигулювали собак на спеціальному майданчику, але Соломія з Лялечкою любили цю тиху, закинуту місцину з її відчуттям свободи.
Саме тут Лялечка й зустріла свою долю.
Того літа Соломії виповнилося пятнадцять, а Лялечці вісім. Дівчина вже була високою й стрункою, з мрійливим поглядом і телефоном у руці. Лялечка ж поводилася з впевненістю справжньої дами. Вони гуляли разом: Соломія крокувала, загубившись у думках, а Лялечка нюхала траву. І раптом напад! Великий, кудлатий пес, схожий на вівчарку, але з ще більш розкуйовдженою шерстю та невичерпною енергією, кинувся до Лялечки. Він був веселим, галасливим, стрибав навколо неї, штовхав носом, лизав і своєю радістю просто заряджав усіх навколо. Лялечка стояла, як укопана, не знаючи, як реагувати на цього зухвалого хлопця.
Не бійся, доню! підійшла літня жінка з паличкою. Він грайливий, але лагідний. Ще нікого не вкусив!
Бачу, сміялася Соломія, присідаючи, а пес радісно лизав їй руки, махаючи хвостом так, що піднімав хмари пилу. Від нього хіба що можна злякатися, що залиже до смерті!
Знаєте, раніше я його тільки у дворі випускала, але вчора приїхав онук, вивів його і він так зрадів! Вирішила теж вивести. Але як тільки він побачив вашу собачку, одразу побіг до неї.
А моя не може відірвати від нього очей. Гадаю вона закохалася!
Ну це ж чудово! Двоє веселіше. Його звати Барвінок. А мене Марія Іванівна.
З того вечора Барвінок став постійним учасником їхніх прогулянок. Іноді він вже чекав на ділянці, а якщо запізнювався, Лялечка видавала дзвінкий переливчастий звук і за хвилину Барвінок уже біг до них. Вони ганялися по траві, гралися, котилися у пилу.
Соломія брала з собою плед, розстилала його під яблунею й читала. Лялечка з Барвінком, нагулявшись, лягали поруч, торкаючись носами.