Коли я, Катерина, підходила до кінця вагітності, мій молодший брат поїхав із дому, а тато почав пити, і because того моя щоденна реальність перетворилася на суцільне випробування.
Ранок за ранком я відчиняла вікна у хаті, підбирала порожні пляшки з-під столу, чекала, коли тато виспиться, і готувала сніданок.
Тату, хіба тобі можна пити? Лікар казав після інсульту алкоголь це смертельно.
А мені вже все одно, буркнув він. Легше забутися, коли всередині така порожнеча.
Через що ти так мучишся?
Усвідомлення. Усвідомлення того, що я не потрібен нікому. Навіть тобі. Я тобі тягар, Катерино. Дарма народився, дарма дітей завів тільки слабкість та безталання їм передав. Жаліти нема чого. Простіше просто залити це все горілкою.
Я вже й сама була не в кращому настрої, й роздратовано кидала у відповідь:
Не кажи дурниць, тату. У людей й гірше буває.
Гірше? Та ти мати втратила й сама зібралася народжувати дитину без батька. Що тепер, ще одне нещастя у злиднях ростити?
Зараз усе погано, але це не назавжди. Життя любить несподіванки.
Я сумно згадувала, як нещодавно була щасливою нареченою Тараса. Світ перевернувся, але треба було якось жити далі.
Того дня тато добряче напився. Я не витримала:
Ти що, пропив ті гроші, які я сховала на важкий випадок? Ти порпався у моїх речах?!
Усе в хаті моє! відповів він. І навіть пенсія, що я отримую, теж моя!
Ти все до копійки витратив? Не подумав, чим ми будемо вечеряти?
А я хворий. Тепер твоя черга мене годувати!
Я розгрібла всі шафи.
Я точно памятаю: було дві пачки макаронів і трохи олії. Де поділося?
Мене наче холодною водою облили. Я впала на стілець, затуливши обличчя руками.
Звідки мені було знати, що тітка Олеся, поки мене не було вдома, частувала тата самогонкою й тихцем виносила харчі з нашої комори
Олеся мовби змія влізла у наш дім, і тепер усе міцніше затягувала зашморг на нашій ший.
Ту ніч я лежала на ліжку, ледве стримуючи сльози голоду й безсилля.
Вранці хтось постукав у двері, і зайшла Олеся Сергіївна. Одягнена модно, у лакованих чобітках, навіть не роззулася, одразу покрокувала до кухні.
Привіт! Подруга моя з ЖЕКу каже, вам світло скоро відключать за борги. Що тут у вас, Катю? Може, чайку завариш?
Не дочекавшись моєї відповіді, тітка почала нишпорити у кухонних шафах.
Повністю порожньо, навіть цукру немає. Що ж ти їси? Давай у крамницю сходимо, купимо щось.
Я не могла дивитися на неї.
Тітко Олесю, ідіть, прошу вас. Я вас не пригощатиму.
Вона не збиралася здаватися.
Проблеми у тебе, бачу. Я ж пропонувала переїхати до мене! Зараз не прошу, а наполягаю. Тобі тут небезпечно, батько спивається, дитині й тобі нічого їсти. Збирай речі поїдеш до мене.
У мене закрутилася голова, а сльози потекли самі. Олеся обійняла мене:
Катю, я знаю, ти мене не любиш. Моя Маринка забрала у тебе нареченого. Але я не можу байдуже на це дивитися. Я про тебе подбаю, навіть якщо ти не віриш.
Далі все було немов уві сні: Олеся допомогла мені зібрати речі й викликала таксі…
***
Коли почалися перейми, Олеся Сергіївна не відходила від мене ані на мить.
Катю, я вже попередила лікарів: ти хочеш відмовитися від дитини. Не прикладай її до грудей. Не дивися навіть.
Та все одно… Лише б цей біль закінчився…
Послухай, ти одна не впораєшся. Я вже знайшла гарну пару, яка готова одразу взяти твою дівчинку.
Через кілька годин народилася донечка.
Три триста здорова, сказала акушерка, і одразу винесла маля, навіть не показавши мені.
Але лікарка-педіатр суворо глянула:
Не розумію вас. У вас здорова, гарна дівчинка не хочете на неї й глянути? Несіть дитя назад до мами!
Я похитала головою:
Не треба. У мене нема за що жити, не хотіла навіть цієї дитини… Є люди, яким вона потрібніша…
Не кажіть так, хоча б погляньте на неї.
І тут я відчула дотик… такий ніжний і легкий малятко поклали поруч. Вона повела носиком, розтулила ротик, рученята торкнулися мого плеча…
Я подивилася на свою доньку вперше.
Вона була така маленька, крихітна, зовсім беззахисна. У її очах я побачила довіру і надію. Серце моє сповнилося смутком і любовю.
Ну що, годуємо ляльку, посміхнулася лікарка, й на обличчі її заграла доброта. Мене вся пройняла хвиля трепету…
Донечці потрібна ти, а не чужі люди.
Я розплакалася й міцно обійняла дитя.
Дві години після пологів я не зводила з донечки очей. Мене охоплював материнський інстинкт.
Ось він сенс мого життя. Моя доня.
Не важливо, що Тарас зник, що батько спивається… Я потрібна своїй донечці і залишусь з нею.
***
Прокинулася від голосу Олесі.
Вона увійшла у палату в халаті, схилилася:
Ти хіба забула, про що ми домовлялися? Я вже все уладнала з людьми вони заберуть дитину хоч зараз…
Олеся Сергіївна, я передумала. Не віддам її.
Але ж у тебе немає грошей, ти ледь не на вулиці!
Вдома впораємося самі. Я більше вас не турбуватиму.
Я побачила, як її лице скривилося злою гримасою.
Ти що, з глузду зїхала? Як ти житимеш? Побиратися думала?
На крик прокинулася малеча. Я підійшла, взяла донечку на руки.
Не чіпайте! Я сама її погоду і вколише. Це моя дитина!
Ти не можеш! Ти ж обіцяла! вигукнула Олеся.
Йдіть.
Вона пішла. Моя сусідка по палаті, тихенько піднявши голову, промовила:
Це хто була?
Тітка.
Дивна якась. Не слухай її. Я Оксана. Якщо треба допоможу. У світі ще є добрі люди.
Я Катерина.
Приємно, Катю. Мені здалось, ця жінка мало не схопила твою доньку така вона загадкова.
***
Перед випискою до мене прийшла відвідувачка колишня подруга Маринка, вже з пухким животом.
Привіт.
Я обережно присіла на лаву біля коридору.
Я чула, ти народила.
Так, доньку.
Моя мама знайшла людей, які готові вдочерити твою доньку… Вони дуже хороші, грошей мають достатньо, і все для малечі зроблять.
Потім вона взяла мене за руку:
Вони дають гривень мільйон! Уявляєш? За ті гроші зможеш купити куток у гуртожитку або на частину квартири відкласти.
Мільйон? Ну, якщо ти так хвилюєшся за них, свою дитину й продай, відповіла я.
Маринка скривилася й не відпускала мою руку.
Катю, віддай дитину мені! Я їй буду мамою вона ж від Тараса!
Думаєш, впораєшся з двома малюками?
Ти не розумієш! В мене родина на межі!
Я різко підвелася, і Маринка схопила мій рукав:
Мені потрібна твоя дитина, Катю!
Відпусти!
За декілька годин у палату втрутився Тарас. Я злякалася.
Народила? Можна подивитися?
Не можна! Тебе чекає твоя Маринка от і дивись на неї!
Катю, треба поговорити. Я подумав хочу забрати доньку до себе. Відмовишся одразу заберу собі.
Я похитала головою:
Я не така, як ви… Я нікому ніколи не відмовлю, якщо я їм потрібна.
Він не здавався:
Дай мені дитину! Ти не мала права її від мене народжувати!
Питай дозволу у своєї мами!
Я взяла донечку й пішла до посту медсестри.
Можна, щоб до мене більше нікого не пускали? Нікого не чекаю і бачити не бажаю! Це не лікарня, а ярмарок якийсь!
Епілог
У день виписки я, Катерина, вийшла з донечкою на руках.
Разом зі мною виписували і Оксану її зустрічали чоловік і мама.
Я зупинилася біля ґанку, коли побачила машину Городецьких.
З авто вийшла мати Тараса Валентина Яківна. Вона глянула на мене звисока, прискіпливо.
У мене аж мороз по спині побіг.
Вона мов вовчиця, що чатує перед стрибком.
Оксана помітила мою розгубленість.
Хто це?
Мати Тараса.
Дивно дивиться, аж по спині мурашки. Катю, памятаєш, мама мені сказала, що у нас кімната для тебе є? Поїхали до нас.
Я вдячно кивнула. Тривога не полишала мене.
***
Оселившись у нових знайомих я несподівано зустріла кохання двоюрідний брат Оксани, упертий холостяк Іван, почав за мною доглядати.
Іван був щирий і добрий чоловік. Він одружився зі мною, любив мою доню, як рідну, і навіть допоміг татові.
А Маринка й Тарас розлучилися.
Виявилося, Маринка лише вдавала вагітність, натягнула штучний животик, обвела навколо пальця рідню Городецьких.
Олеся Сергіївна, щоб прикрити дочку, сама розповіла Тарасові правду: у Маринки був викидень ще на початку, а вона вигадала план видати мою дитину за їхню.
Тарасику, не ображай Маринку, благала вона. У тебе буде жива донька на стороні. Хіба погано, якби ви удочерили Катину доню? Вона вам не чужа. Навіщо розповідати правду твоїм батькам? Будемо робити вигляд, що Маринка народила.
Тарас погодився на такий план.
І все пішло не по їхньому, бо я не залишила свою дитину у пологовому й цим зруйнувала всі їхні задуми.
Мати Тараса, Валентина Яківна, дізнавшись про все, вигнала Маринку і змусила сина розлучитися.
Я зрозуміла: у світі ще є місце для справжнього щастя просто треба його не зраджувати й вірити в себе.
