Дитина для подруги
Коли Олеся носила під серцем останні тижні свою донечку, молодший брат поїхав з села, а батько знову став прикладатись до пляшки. Життя Олесі перетворилось на суцільне випробування.
Щоранку вона провітрювала хату, вигрібала порожні пляшки з-під столу, чекала, поки батько прокинеться.
Татку, тобі ж категорично не можна пити. Ти ж ще ледве після інсульту оговтався.
Хочу пю. Хто мені заборонить? Так легше жити з болем.
З яким болем?
Болю від розуміння, що я нікому не потрібен. Навіть тобі, бо став тягарем. Я загублена людина, Олесю. Даремно народився, даремно одружився й дітей привів на світ, які від мене дістали лише слабку волю і злидні. Все марно, доню. Простіше пити.
Олеся й без того була в пригніченому стані, злилась.
Не все марно, татку. У людей буває ще гірше.
Куди ж гірше? Ти й так без матері росла. І збираєшся народити дитину без батька, яка так і ростиме в нужді.
Не все так похмуро, татку. Життя завжди може змінитись.
Олеся з жалем згадала, як ще нещодавно була щасливою, готувалась вийти заміж за Івана. Світ похитнувся, але треба жити далі.
Того дня батько знову напився. Олеся, не стримавшись, закричала:
Ти що, прогуляв ті гроші, які я відклала про запас?! Як ти їх знайшов? Ти все в хаті перевернув, мої речі шарпав?!
Тут усе моє! буркнув батько. І пенсія твоя теж моя!
І пропив усе А не задумався, на що ми тепер житимемо?
А чого це я мусив думати? Я хворий чоловік. Ти доросла, от і дбай про мене!
Олеся кинулась до усіх шаф.
Я ж добре памятаю! Ще вчора залишилось дві пачки вермішелі й трохи олії. А тепер нічого нема! Що ми на вечерю їстимемо?..
Вона сіла на стілець, закривши обличчя долонями.
Звідки їй було знати, що тітка Наталя знову завітала, підпаюючи батька і вимітаючи з оселі все, що було.
Скритою гадиною Наталя влізла в їхню хату й не втомлювалась руйнувати сімю.
Ту ніч Олеся не спала ридала, знесилена і голодна.
Зранку у двері постукали, в кімнату зайшла Наталя Іванівна. Модне пальто, черевички на підборах навіть не знявши взуття, пішла в хату.
Добридень. Моя знайома з селищної ради каже, вам загрожує відключення світла за борги. Що у вас тут коїться, Олесю? Може, чаю напоїш?
Не дочекавшись відповіді, зайшла до кухні, шарила по полицях та холодильнику.
Сама зроблю чай, ти ж вагітна, як і моя СвітланаТут ні цукру, ні заварки, нічого. Гайда, підем до магазину!
Олеся уникала подивитись гості у вічі.
Тітко Наталю, пробачте, та не пригощу я вас чаєм. Йдіть додому.
Та Наталя не збиралась йти.
В тебе ж проблеми, бачу. Я ж пропонувала тобі переїжджати до мене? Тепер я не прошу, я наполягаю збирай речі й їдь. Тут для дитини не місце, батько пє, їсти нічого. Фрукти, вітаміни… Та й ти сама вже ледь стоїш на ногах. Ходімо зі мною.
Олеся сіла, бо запаморочилась голова, сльози сами котились. Наталя обійняла її:
Слухай, дівчинко, я знаю, ти мене не любиш у мене й пробачення немає: моя Світлана забрала в тебе нареченого. Але я не жорстока, не можу миритись, як ти тут марнуєшся. Хочеш-не хочеш а я подбаю про тебе.
Подальші події Олеся пригадувала, ніби в тумані: Наталя допомогла зібрати речі, викликала таксі.
***
У день, коли в Олесі почалися перейми, Наталя Іванівна не відходила від неї ані на крок.
Чуєш, Олесю, усе домовлено: медсестри знають ти хочеш відмовитись від дитини. Тому, як народиш не бери її на руки, не прикладай до грудей. Навіть не дивись.
Олеся корчилась від болю:
Ой, тітко Наталю… Мені так боляче швидше б закінчилось усе.
Ти не бійся: я вже домовилась з поважною родиною, вони одразу заберуть дитину.
За кілька годин на світ зявилась дівчина.
Три триста, стан добрий, повідомила акушерка, загорнула немовля у пелюшки й винесла з кімнати навіть не показавши матері.
Та лікар-педіатр суворо подивилась на Олесю:
Чому так? Ви маєте здорову, красиву донечку не хочете глянути? Ганно Василівно, принесіть немовля й прикладіть до матері.
Олеся похитала головою:
Я не хочу. Мені й самій жити нема на що. Їй потрібна сімя, я відмовляюсь хай удочерять.
Не спішіть, хоч би подивіться на неї.
Вона заплющила очі, та раптом відчула невловиме, ледь помітне тепле дотик. Медсестра поклала дівчинку поруч: та сопіла, шукала грудей, ворушила маленькими ручками.
Олеся не витерпіла, подивилась і світ перевернувся.
Малесенька, беззахисна, розчулена, простягала рученята до мами.
Ну що, мамо? Годуємо малу, лагідно підбадьорила педіатр. Бачу, тебе аж трясе це справжня любов!
Така гарна в тебе дівчинка, вона потрібна саме тобі, не чужим людям.
Олеся розплакалась, обійняла доньку, кивнула.
Дві години після пологів вона не зводила очей зі своєї дитини.
Так прокинувся в ній справжній материнський інстинкт.
«Ось для чого моє життя ця дитина. Не важливо, з ким я, не важливо, як з батьком я потрібна цій донечці, отже, залишаю її собі».
***
Прокинулась від голосу Наталі.
Наталя Іванівна, в халаті, заскочила до палати.
Ти забула, про що ми домовлялись? Ти ж пообіцяла відмовитись від дитини. Усе уже вирішено!
Я передумала, не хочу більше віддавати доньку.
Але в тебе ж немає грошей, ти ж на вокзалі підеш жити, подумай! Як ти сама будеш із дитиною?
Піду додому. І вас турбувати більше не буду. Якось сама дам раду.
Олеся побачила, як у Наталі змінилось лице на люте.
Схаменись! Ти ж босоніж по світі підеш! Люди сміятись будуть! На хліб не буде!
Від її крику прокинулася донечка. Олеся підійшла, взяла її на руки.
Не торкайся! Я сама погладжу, погодую. Як треба буде скажу, що в мене немає молока, буркнула Наталя.
Олеся впевнено заявила:
Моя це дитина. Я передумала і це моє остаточне рішення!
Ти не маєш права! кричала Наталя.
Будь ласка, ідіть.
Наталя подалась. Сусідка з палати, Лєра, підняла голову:
Хто це була?
Тітка.
Жах. Не слухай її. Ти правильно зробила. Я Лєра. Якщо поміч потрібна спитай. Є ж добрі люди на світі.
А я Олеся.
Рада знайомству, Олесю. Ця жінка щось задумала дивилась так, ніби дитину вкрасти хотіла.
***
Перед тим, як виписуватись, до Олесі прийшла відвідувачка. У палату її не пустили, тому зустрілись у коридорі.
Колишня подруга Світлана, в круглому як гарбуз животі, стояла очікуючи.
Вітаю.
Олеся обережно присіла.
Світлана опустилася поруч.
Чула, ти народила.
Так, донечка.
Світлана опустила очі.
Олесю, до тебе справжня пропозиція. Памятаєш, мама казала про людей, що готові всиновити твою малу?
І що?
Вони багаті, в них є все. Вони дають за доньку мільйон гривень. Можеш кімнатку купити, або на квартиру відкласти.
Мільйон? То віддай їм свою дитину, якщо так їм віриш, спокійно відповіла Олеся.
Світлана надула губи, але не відпускала Олесю.
Слухай, віддай малу мені! Я подбаю про неї вона ж дитина Івана.
А з двома дітьми управишся?
Ти не розумієш, Олесю! У мене сімя руйнується!
Олеся підвелась, Світлана схопила її за рукав, очі були майже божевільні:
Мені треба ця дитина!
Відпусти.
За кілька годин у палату забіг сам Іван. Олеся аж здригнулась від несподіванки.
Ти народила? Можна побачити?
Ні. Скоро ж Світланка приводить, там і дивись!
Поговори зі мною, Олесю. Віддай мені дитину я відразу удочерю. Не муч себе!
Олеся похитала головою:
Я не така, як ти. Я ніколи не відмовлюся від того, кому потрібна. Забирайся, доньку я тобі не віддам!
Іван не збирався йти.
Віддай! Ти не мала права народжувати від мене! Все одно заберу свою дитину!
Ти? Мамин синочок! Запитай дозволу у своєї матері!
Олеся відсунула минулого кавалера, взяла донечку й пішла до сестри-господині:
Можна попросити нікого більше не впускати до мене? Не хочу бачити нікого! Тут не проходний двір!
Епілог
У день виписки Олеся, притискаючи до себе доню, виходила з лікарні.
Її проводжала також сусідка з палати Лєра з чоловіком та мамою.
На ґанку стояла машина Резниченків.
З авто вийшла мати Івана, Валерія Яківна: високо підняла голову й пильно вдивлялась у Олесю. По хребту пішов холод.
Недобра свекруха чекала наче вовчиця перед стрибком.
Лєра помітила це, підійшла до подруги:
Хто це, Олесю?
Іванові батьки.
Так і хочуть тебе зловити. Нехороша якась у них поведінка. Я ж казала, моя мама завжди готова прийняти тебе з дитиною ходімо зі мною.
Олеся кивнула. Тривога стискала душу.
***
Живучи у нових друзів, Олеся знову відчула тепло двоюрідний брат Лєри, завзятий парубок Іванко, почав доглядати за нею.
Іван виявився добрим, чуйним чоловіком. Він не тільки одружився з Олесею і удочерив її доньку, а й допомагав тестю.
Що стосується Світлани та Івана, їхній шлюб розпався.
Виявилося, Світлана удавала вагітність, носила під одягом подушку, обманювала всю рідню Резниченків.
Наталя Іванівна, захищаючи доньку, сама розповіла зятю, що у Світлани стався викидень ще на ранньому терміні. Зразу ж запропонувала, як було «краще»:
Івасю, зятю, не гнівайся вагітність не вийшла, але й у тебе грішки. Скоро в тебе народиться дитина на стороні. Я подумала: візьми ту дитину, що народить Олеся, удочерите, не чужа ж! А батькам нічого не скажемо. Усі думатимуть, що Світлана справді виносила маля.
Іван погодився на план тещі.
Все було б просто та Олеся не піддалася, залишила доньку при собі. Тим самим звела на нівець усі підступи.
Мати Івана, Валерія Яківна, дізналась про обман і вигнала невістку, змусивши сина подати на розлучення.
І хоча випробувань було чимало, але життя склалося на краще. Олеся відчула, що немає нічого ціннішого за рідну дитину, материнську любов і підтримку хороших людей. У справжньому домі щастя вимірюється не грошима, а серцем, яке здатне прощати й кохати.
Бо йти за покликом серця це і є справжня доля.
