Перехожі помітили на вулиці дитину й викликали поліцію: дівчинка сказала офіцеру, що голоси наказали їй піти, і вказала на будинок у кінці вулиці.
Ніхто не зрозумів, звідки вона взялася. Маленька Даринка, років шести, стояла на тротуарі в білій вишиванці — ніби щойно зі свята.
Люді зупинялися. Хтось запропонував воду, хтось — подзвониити в соцслужбу. Дівчинка була охайна, не схожа на безпритульну. Та мовчала, аж поки не прошепотіла:
— Я чула голоси…
Це насторожило оточуючих. Хтось все ж таки викликав патрульних.
За чверть години приїхав сержант — молодий, але з втомленим поглядом. Він присіч коло дівчинки, заговорив тихо:
— Привіт. Як тебе звуть? Де твої батьки? Чому ти сама?
Даринка подивилася на нього й прошепотіла:
— Голоси сказали мені піти з дому.
— Які голоси, доню?
Офіцер похолодів, почувши її слова.
— Я не бачила. Я стояла за дверима… Спочатку був гуркіт. Потім голоси сказали: «Іди. Інакше будеш мертвою.»
Вона на мить замовкла й додала:
— Дядечку, а хто така мертва?
Сержанту стало не по собі.
— Де ти живеш? — спитав він, насилу стримуючись.
Дівчинка простягнула руку й показала на хату в кінці вулиці. Звичайний двір, квіти біля хати, завішені віконниці.
Сержант увійшов. Двері були розчинені.
Зробив кроки — і завмер.
На підлозі у світлиці лежала жінка. Обличчя біле, дихання відсутнє. Пульсу — теж. Усе було зрозуміло без слів.
Пізніше з’ясували: батько дівчинки у приступі люті вбив дружину. Почуючи крик, Даринка підбігла до дверей — але не увійшла. Тоді голос — батьків голос — крізь паніку прошепотів:
— Іди. Тікай. Зараз же.
Він намагався врятувати її від того, що вона могла побачити. Не знав, що вона все одно відчула.
Вона пішла. Одна. У білій вишиванці. На вулицю — до чужих людей, щоб її почули.
І врятувалася. Від рідного батька, що мав бути її захисником.
