Щоденник. Спогади про Наталку.
Тарас вийшов на ґанок батьківської хати, глибоко вдихнув тепле вечірнє повітря села та сів на стару лаву, яка заскрипіла під ним, так само, як у дитинстві. Незабаром до хати повагом підійшов Олексій. Вони зростали разом, але багато років тому щось пішло не так…
— Ну, як справи? — спитав Олексій, по-чоловічому ляскнувши Тараса по плечу.
— Та нічого, — знизав плечима той. — Працюю, купив квартиру у місті.
— Круто, — схвалив Олексій. — Ти завжди був кмітливий. Не те що я…
— Та годі! — усміхнувся Тарас. — Батьки розповідали, що в тебе найкращий дім у селі. Кажуть, сусіди беруть із тебе приклад.
— У тебе теж непогано — квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував.
Вони засміялися. А потім — ніби за старою звичкою — пішли до Олексія. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку горилки. Випили по чарці, обличчя перекривили — п’ють рідко.
І раптом Олексій промовив:
— Слухай… А Наталка… Ти знаєш?
Тарас насторожився:
— Що?
— Заміж вийшла. За одного… із сусіднього села. У нашій школі тепер вчить.
— Наталка? — перепитав Тарас, і в грудях щось стиснуло. — Не знав…
— Я теж спочатку не повірив. Думав, відпустить… Але три дні на комбайні працював — не відпустило. Розумієш?
Він знову налив. Випили, потім сиділи мовчки, дивлячись у свої чашки з чаєм.
Раптом обоє підняли очі й голосно зареготали — так, як у дитинстві. До сліз, до гикавки.
— Отаке вийшло, — витер сльози Олексій. — Скільки років через неї… а тепер ось як повернулося.
— Так, — кивнув Тарас. — Турнір влаштували. Хто крутіший, хто довше, хто голосніше. А вона — раз, і пішла у закат з іншим.
— Молодець вона, — несподівано сказав Олексій. — Вибрала по-своєму. А ми ж старалися…
— Ну так, — задумливо відгукнувся Тарас. — Але ж, по суті, не даремно. Ти дім збудував, я у лікарні відділенням керую. Обидва чогось варті тепер.
— Оце й воно! — пожвавився Олексій. — Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!
— А ти ж перший почав, — нагадав Тарас.
— Може й так. Але ти продовжив. Хитрий, зараза.
— Значить, я був не менш дурним. Обидва були, — усміхнувся Тарас.
— А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці й дивилася на нас однаково? Ні тобі, ні мені — нікому.
Знову замовкли. Згадували.
З Олексієм Тарас познайомився ще з пологового будинку — народилися майже в один день. Росли поруч, жили через тин. Разом гралися, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучні.
А потім у класі з’явилася Наталка.
Вона немов виросла за літо. З дівчинки на велосипеді перетворилася на струнку дівчину з довгою русою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Олексій тяжів до техніки, возився з батьковим трактором. Тарас — до книжок і тварин. Один пішов на комбайн, другий — у біокабінет.
Наталка дивилася на обох з тим самим поглядом, від якого серце вискакувало з грудей.
Після школи Тарас поїхав у місто вчитися, а Олексія взяли в бригаду. Наталка вступила на заочне й з’являлася то в одного, то в іншого. Приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але ні з ким так і не зблизилася.
Навіть армія не примирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Олексій збудував дім, купив першу у селі машину. Тарас став лікарем, захистив дисертацію. Але при всьому цьому — обиА за вікном уже зоряно, і ці двоє, сидячи за столом, розуміють, що через усі ці роки вони все ще найкращі друзі, і ніхто — навіть Наталка — не змінив цього.
