**Щоденник. Записи про дитину, яку він не зміг полюбити.**
Ми з Романом одружилися, коли молодістю вже і не пахло. Мені – тридцять два, йому – тридцять чотири. За плечима не просто досвід, а цілий музей помилок, розчарувань і зірваних надій. В нього – розлучення й донька. В мене – тихе минуле без дітей та бур. Я не була проти його спілкування з дитиною, навпаки – підтримувала, підштовхувала, але Роман цього зв’язку не хотів. Зовсім.
Першу дружину він узяв не з кохання, а через натиск матері. Та, довідавшись, що дівчина вагітна, заявила: «Ти одружишся! Не даси її батькам зазнати ганьби!» Родичі дівчини благали, давили, умовляли – і він здався. Розпис у ЗАГСі, валіза – і одразу в рейс. Роман щойно закінчив морехідку, тож пішов у море. Ні весілля, ні персня – лише сухий підпис у папері.
Поки він пливи океаном, дружина народила дівчинку. Повернувшись, він узяв її на руки – і… нічого не відчув. Ні радості, ні тепла, ні приязні. Лише втому й порожнечу. Але раз узяв роль батька – грав її далі. Ходив у плавання, повертався, привозив гроші, займався приватним бізнесом, утримував родину. Жили у квартирі, подарованій тестем за «порятунок честі» їхньої доньки. Але любові там не було. Навіть інтим – рідкість. Як розповідав Роман, за увесь час можна на пальцях перерахувати моменти, коли вони були справжніми чоловіком і дружиною.
Рано чи пізно це мусило тріснути. І тріснуло: він повернувся з чергового рейсу – і довідався, що дружина зрадила. Вона не заперечувала. Плакала, благала пробачення, казала, що це випадковість. Але Роман зрозумів: це вихід. Він зібрав речі й пішов. Без скандалів, без сліз. Просто зачинив двері. Батьки тієї жінки навіть не намагалися його втримати – усі все зрозуміли.
Він ще двічі сходив у море, а потім вирішив: годі. Відкрив власну справу. За три роки бізнес пішов вгору, колишня дружина з дитиною отримувала гідні аліменти, і всі, здавалося, влаштувалися. А потім з’явилася я.
Познайомилися ми через роботу. Він приїхав за будматеріалами, і ми заговорили. Через пару днів мені принесли букет і запрошення в кав’ярню. Все розвивалося швидко, гарно, щиро. Ми одружилися. Але я знала, що його мати – жінка з характером. Вона відразу запідозрила, що й мій шлюб із її сином – вимушений. Сумнівалася, не довіряла. Але я її заспокоїла: дітей поки не плануємо, хочемо краще дізнатися одне одного.
Тоді вона з полегшенням зітхнула… і почала кожні вихідні привозити до нас ту саму дівчинку – Соломію. Дитину, яку мій чоловік, вибачте, навіть не сприймає як доньку. Як і її матір. Він відсторонений, холодний, майже байдужий. А свекруха – наче навмисне. Шепче мені: «Сподіваюся, він її таки полюбить». Лише ж дівчинка це відчуває. Вона заходить у дім і одразу біжить до мене. А тато? Тато надягає навушники, сідає за комп’ютер і з головою поринає у «танчики».
А я залишаюся з Соломією. Капризна, ображена, роздратована. І скільки б я не старалася – усе не те. Вона не хоче бути тут. Не хоче бути з ним. І я її розумію. За кілька годин я вже сама на межі – і дзвоню свекрусі, щоб забрала. Вона приїжджає. Переступивши поріг, одразу питає: «Ну як? Поговорили? Помирилися?» Що їй відповісти? Що її син знову провів три години у віртуальному бою, а я, як завжди, була нянькою, вихователем і жилеткою для чужої дитини?
Свекруха миттєво мінить тон. Починає звинувачувати. Каже, що це я винна, що не допомагаю йому налагодити контакт. Що, мовляв, усе залежить від жінки – вона «цемент родини». А я? Я втомилася бути цементом, що тримає на собі чужу провину, чужу холодність і чужі помилки. Я стараюся. Але у мене немає чарівної палички, щоб змусити чоловіка полюбити свою дитину. І якщо він сам того не хоче – скільки б я не бігала, не догоджала, не намагалася – нічого не зміниться.
А винна, звісно, знову я…
**Життєвий урок:** Кохання не загониш у рамки обов’язку. Інколи відсутність почуттів – найбільша правда, яку варто прийняти, щоб не ламати ні себе, ні тих, хто поруч.
