Люди на вулиці помітили дитину й викликали поліцію: дівчинка сказала офіцеру, що голоси наказали їй піти геть, і показала на будинок у кінці вулиці.
Ніхто спершу не зрозумів, звідки вона взялася. Маленька дівчинка років шести стояла на тротуарі в білій вишиванці — ніби тільки що зі свята.
Перехожі зупинялися. Хтось запропонував води, хтось — подзвонити в соцслужбу. Вона виглядала доглянутою, не схожою на бездомну. Але мовчала, аж поки не прошептала:
— Я чула голоси…
Це насторожило людей. Хтось таки викликав поліцію.
За п’ятнадцять хвилин приїхав сержант — молодий, але з втомленим поглядом. Він присі біля дівчинки, заговорив лагідно:
— Привіт. Як тебе звати? Де твої батьки? Чому ти тут сама?
Дівчинка подивилася на офіцера й тихо сказала:
— Голоси наказали мені піти з дому.
— Які голоси, донечко?
Поліцейський замер, коли почув її слова.
— Я не бачила. Стояла за дверима… Спочатку був гуркіт. Потім голоси сказали: «Тікай. Інакше станеш мертвою».
Вона на мить замовкла й додала:
— Дядю, а хто така мертва?
У поліцейського похололо в грудях.
— Де ти живеш? — спитав він, ледве стримуючись.
Дівчинка простягнула руку й показала на будинок у кінці вулиці. Звичайний приватний дім з палісадником. Тихо, чисто, штори закриті.
Сержант зайшов у дім. Двері були напіввідчинені.
Він зробив кілька кроків і зупинився.
У вітальні на підлозі лежала жінка. Бліда, без дихання. Пульсу теж не було. Усе стало зрозуміло без слів.
Пізніше з’ясувалося: батько дівчинки у приступі люті вбив дружину. Почувши крик, донька підбігла до дверей спальні, але не зайшла. Тоді голос — голос батька — крізь паніку й жах прошепотів:
— Тікай. Біжи звідси. Зараз же.
Він намагався врятувати її від побаченого. Не знав, що вона все одно все відчула.
Вона пішла. Сама. У білій вишиванці. На вулицю — до чужих людей, щоб її почули.
І вона врятувалася. Від рідного батька, який мав бути її найбільшим захисником.
