**Щоденник**
Дитина, яка мовчала доки не зустріла її
Моя мати, Оксана, давно хворіла. Кожен день був для неї випробуванням, але навіть у найважчі моменти вона знаходила сили підбадьорити мене. Того ранку, лежачи на подушках, вона з усмішкою і тремтячими руками торкнулася мого обличчя й прошепотіла:
Доню, я мріяла, щоб ти знайшла роботу. Ти сильна, я вірю в тебе.
Я зітхнула, дивлячись у вікно на сонячні промені.
Мамо, бачила оголошення шукають прибиральницю у великому будинку. Можливо, варто спробувати?
Вона кивнула, і в її очах спалахнуло світло:
Іди, донечко. Хто знає, може, саме це подарує нам надію.
Ті слова стали для мене знаком. Я пішла до того будинку старого, з високими колонами й великими вікнами. Серце калатало, коли я переступила поріг. Господар чоловік на імя Ярослав уважно подивився на мене, запитав кілька речей і несподівано взяв на роботу.
Я ледве вірила. *«Мама була права, подумала я, це дійсно знак.»*
Першого дня, коли я прибирала другий поверх, почула шелест із кімнати. Відчинила двері і завмерла.
У шафі стояв хлопчик. Маленький, років вісьми. Його великі очі дивилися насторожено, а губи були стиснуті.
Привіт, малюку, як тебе звуть? мяко запитала я.
Відповіді не було. Лише тихий подих і тремтячі вії.
Я зійшла вниз, де Ярослав пив каву.
Вибачте, несміливо почала я, але чому ваш син стоїть у шафі?
Він підвів погляд, і його голос став глухим:
Не звертайте уваги. Він ніколи не говорить. Вже три роки мовчить. Виходить лише до туалету.
Мене стиснуло за серце.
Три роки? Але чому?
Після аварії, тихо відповів він. Ми втратили його матір. Відтоді він у своєму світі. Лікарі не допомогли.
Я опустила очі. Щось у душі загорілося. *«Я маю йому допомогти»,* подумала я.
З того дня кожного ранку я заходила до кімнати й говорила з ним. Не чекаючи відповіді:
Доброго ранку, зайчику! Сьогодні так гарно світить сонце.
Життя буває несправедливим, але воно все одно прекрасне.
У тебе найщиріші очі на світлі.
Я розповідала йому про квіти, про свою матір, про дитинство. А він просто слухав. Але одного разу, коли я знову привіталася, він вийшов із шафи. Неспішно. І простягнув мені гребінець.
Хочеш, щоб я тебе розчесала? запитала я, і коли він ледве помітно кивнув, усміхнулася крізь сльози.
Так почався наш ритуал. Щоранку він сідав на стілець, а я розчісувала його волосся, наспівуючи пісню, яку колись співала мені мама.
Ярослав одного разу почув голоси й зазирнув у кімнату. Його син сидів перед дзеркалом, а на його обличчі була усмішка.
Як?.. прошепотів він. Вона зробила те, що не вдалося жодному лікарю.
Наступного ранку за столом сталося диво.
Його син увійшов до кухні, зупинився й сказав:
Доброго ранку, тату.
Тиша. А потім крик радості. Ярослав упав на коліна й обійняв його.
Сину ти заговорив! шепотів він, не стримуючи сліз.
Я стояла біля дверей, і на моєму обличчі була тепла усмішка.
Ярослав підійшов до мене:
Дякую, Оленко. Ви повернули його мені. Він жив у тіні стільки років а ви дали йому голос.
Потім додав:
Проси що завгодно.
Я опустила очі.
У мене лише одне прохання. Моя мама їй потрібне лікування, яке ми не можемо дозволити.
Вважай, що це вже вирішено, сказав він.
Того ж дня маму поклали до найкращої лікарні. Через місяць вона вже стояла біля вікна, тримаючи мене за руку.
Ти змінила не лише наше життя, доню, сказала вона. Ти врятувала дитину.
Я посміхнулася.
Ні, мамо. Я просто сказала йому те, що казала ти мені: «Не здавайся, навіть коли важко».
Минуло кілька тижнів. Хлопчик тепер бігав садом, сміявся. А Ярослав дивився на нас із вдячністю. Вперше за довгі роки його дім знову був живим.
Бо іноді, щоб розбити мовчання, не потрібні ліки. Потрібно лише серце, яке вміє чути.
*І сьогодні я зрозумів: найбільші чудеса роблять не магією, а просто любовю.*
