Чоловік обирає цуценя так, ніби шукає подарунок на все життя. Заводчиця усміхається.
– Дитина давно мріє про собаку, – каже чоловік і поправляє сіру куртку з потертими манжетами.
Потім у зоомагазині він набирає корму в прозорий пакет, знімає з вітрини повідець із м’якою ручкою, ставить на прилавок миску з нержавійки. Жодного разу не питає ціну.
Цуценя руде, з одним вухом трохи вищим за інше. Місяців три, не більше. Коли чоловік піднімає його, те тикається носом у широку долоню й завмирає.
Чоловік притискає цуценя до грудей, у другій руці погойдується пакет із покупками, і двері за ним зачиняються.
Кирик чекає вдома на дивані. Сім років, коліна в зеленці, світлі вихорці на три боки. Коли батько входить із маленьким дивом у руках, хлопчик не кричить. Зісковзує на підлогу, присідає навпочіпки й простягає пальці.
Цуценя обнюхує руку. Потім лиже.
Хлопчик піднімає голову й дивиться на батька знизу вгору. У цьому погляді є щось таке, від чого Оксана мовчки відвертається до вікна. Вона стоїть біля підвіконня, а плечі трохи підняті, ніби вона давно чекає підступу.
– Як назвемо? – питає Тарас.
Син відповідає тихо, не відриваючи очей від цуценяти:
– Рижик.
Батько розтріпує йому вихорці. Оксана так і не повертається.
Перша ніч минає важко.
Рижик скиглить у коридорі, шкрябає лапами по лінолеуму, впирається мордою в зачинені двері спальні. Оксана встає о третій. Потім о п’ятій. Витирає калюжу мокрими газетами, і вони хлюпають під босоніж так, ніби весь коридор просякнувся чимось, чому назви ще не придумали.
Тарас не встає жодного разу.
Уранці на кухні стоїть незвичний запах.
– Він звикне, – каже Оксана в порожнечу.
Чоловік мовчки маже масло на хліб. Ніж скрегоче по шкоринці, цуценя під столом здригається всім тілом.
Удень Кирик сідає на підлогу в кімнаті, і Рижик лягає поруч, кладучи морду йому на коліно. Хлопчик читає буквар уголос, плутаючи літери, а цуценя слухає, ніби розуміє кожне слово. Вуха смикаються на кожен звук по черзі.
Оксана зупиняється в дверях і дивиться. Потім тихо прикриває двері за собою.
На другу ніч Рижик розгризає капці. На третю перекидає відро для сміття. Тарас збирає картопляне лушпиння з підлоги навкарачки, і вилиці в нього ходять так, ніби він жує щось невидиме й гірке.
– Ну от, коротше… – починає він і осікається.
Оксана чекає продовження. Не дочекається.
Сварка стається на п’ятий день.
Кирик давно спить. Годинник на кухонній стіні показує за чверть десяту.
Тарас сидить за столом. Рукави сірої куртки закачані до ліктів.
– Я не висипаюся, – каже він.
Оксана стоїть біля раковини.
– Потерпи трохи. Він маленький.
Він нахиляється вперед.
– Оксано. Я о шостій встаю. Кожного дня. Якщо цей собака…
Не договорює. Оксана чує закінчення сама. Рука її тягнеться до рушника, хоча пальці вже витерті насухо.
Із коридору чується скиглення. Тихе, в одну ноту. Ніби Рижик відчуває, що розмова про нього.
– Дитина ж мріяла, – каже Оксана.
Тарас підводиться. Стілець скрипить.
– Я не зараз кажу. Я кажу: якщо нічого не зміниться.
Він іде в кімнату. Двері не грюкають. Прикриває акуратно, як людина, яка давно все вирішила, а розмову веде тільки для порядку.
У суботу вранці Кирик прокидається й біжить до Рижика босоніж по холодному лінолеуму.
Килимок у коридорі порожній. Миска біля стіни чиста, без їжі й без води. Повідець із м’якою ручкою висить на гачку.
Хлопчик зазирає під стіл. У ванну. За шафу, куди Рижик любить ховати розгризений капець. Ніде.
Проходить на кухню.
– Тату, а де Рижик?
Тарас п’є каву. Чашка в руці рівно, пальці не тремтять.
– Утік, мабуть. Уранці двері були відчинені, я виносив сміття, ну і…
Розводить руками. Долоні широкі, спокійні. Ті самі, в які цуценя довірливо тикалося носом шість днів тому.
Кирик стоїть. Дивиться на порожній килимок. На повідець, що висить на гачку так рівно, ніби його жодного разу не знімали. І йде до себе в кімнату.
Не плаче. Не питає ще раз. Просто йде.
Оксана стоїть у дверному отворі, притискаючи пальці до губ. Ніби ловить слово, яке запізнилася промовити. За холодильником стоїть прозорий пакет із кормом, наполовину повний, із цінником із зоомагазину на боці.
Того ж вечора Орися Іванівна йде додому з ринку.
Дощ іде ще з полудня, і асфальт блищить, ніби залитий олією.
Біля лавки на зупинці щось ворушиться.
Орися зупиняється. Поправляє в’язаний светр гірчичного кольору, нахиляється. Руки в неї в темних плямах від розсадної землі: кінець квітня, пальці не відмиваються до літа.
Цуценя. Руде, одне вухо трохи вище за інше. Мокре, притиснувшись до ніжки лавки, воно тремтить дрібно й часто, як механізм без вимикача.
Поруч стоїть пакет. Прозорий, із кормом. Новий, із цінником.
Орися випростується. Роззирається. Нікого.
Дощ посилюється. Краплі стукають по даху зупинки, ніби хтось нетерпляче барабанить пальцями. Цуценя не ховається глибше, не скиглить. Воно вже не чекає.
А потім піднімає морду. Ніс холодний, шерсть прилипла до тонких ребер. Очі в нього такі, що в Орисі ниє під ребрами теж, хоча вона двадцять років не плакала при сторонніх і не збирається зараз.
– Ну от ти який, – каже вона повільно. Так говорять люди, звиклі розмовляти з розсадою й тишею.
Піднімає однією рукою. Другою бере пакет. Цуценя тикається носом їй у зап’ястя й завмирає, так само, як завмирало раніше, в чужих долонях. Дощ стікає по светру, по пакету, по рудій шерсті. Автобус так і не з’являється, але це вже не важливо.
Удома Орися витирає його рушником у синю смужку. Цуценя сидить на стільці смирно й стежить, як вона гріє молоко в алюмінієвому ківшику.
Квартира тиха. Кактус на підвіконні, єдиний. Годинник із маятником, який чоловік полагодив за місяць до того, як його не стало.
Вісім років вона живе сама. І раптом на підлозі хлюпає молоко, цокотять кігті по плитці, і стає не тихо, а якось спокійно. Різниця величезна.
Цуценя лакає з блюдця. Звук такий домашній, що Орися сідає на підлогу поруч зі стільцем, просто сидить і слухає.
– Хороший, – каже вона. Мовчить. І повторює: – Хороший.
За три дні Орися виводить цуценя у двір.
Повідець купує в господарському магазині за сто гривень. Матерчатий, із пластмасовою застібкою. Цуценяті байдуже: воно шкутильгає по двору й обнюхує кожен стовп, ніби складає карту нового світу.
Біля під’їзду курить Уляна з четвертого поверху. Щуриться від сонця, дим тягнеться вгору.
– О, собачку завела?
Орися знизує плечима.
– Знайшла. На зупинці, у суботу. Під дощем.
Уляна затягується. Дивиться на цуценя, потім на Орисю.
– Рудий? З вухом?
Кивок.
– То це ж Тарас із дванадцятої синові брав. Тиждень тому. Оксанка розповідала Ганнусі з третього поверху, що собака втекла.
Уляна знижує голос.
– А Ганнуся каже: бачила вранці в суботу чоловіка в сірій куртці біля зупинки. З пакетом. Поставив щось поруч із лавкою й пішов. Швидко. Не обернувся.
Орися мовчить.
Цуценя сидить біля її ніг і гризе шнурок черевика. Уляна кидає недопалок в урну й іде.
А Орися стоїть. Потім нахиляється, піднімає цуценя й притискає до светра. Гірчична вовна пахне землею й розсадою. Воно не скиглить, тільки тикається носом їй у шию. Тепле й мокре.
Увечері Орися миє блюдце й дивиться у вікно.
У дворі біля гойдалок стоїть хлопчик. Світлі вихорці. Не гойдається. Просто дивиться на лавку, де вдень зазвичай сидять сусідки з маленькими собаками.
Стоїть хвилину, може, дві. Потім засовує руки в кишені й іде до під’їзду. Повільно.
Рижик спить біля батареї на підстилці зі старої ковдри. Одне вухо стирчить вище за інше.
Орися витирає руки. Кладе рушник.
Десь у дванадцятій квартирі на гачку висить повідець із м’якою ручкою. Новий, із зоомагазину. Його так жодного разу й не використали.
