ДИВЛЯЧИСЬ В ПУСТОТУ
Олег і Лєся одружилися, коли їм ледь виповнилося по 19 років.
Вони не могли уявити життя одне без одного. Те була справжня, шалена закоханість. Тому батьки обох одразу вирішили благословити шлюб, аби, не дай Боже, щось не втнути
Весілля влаштували гучне, розкішне, таке, що на все село лунало. На капоті був гарний ляльковий весільний букет, кругом квіти, гучні викрики «Гірко!», банкет у великій залі, салют.
Батьки Лєсі не могли допомогти грошима у них ледь вистачало на хліб та, звісно, на горілку. Усі витрати взяла на себе мама Олега, Оксана Василівна. Але вона всім казала: «Звете мене просто Ксеня Василівна».
Ксеня Василівна, звісно, була проти стосунків сина з дівчиною, чия родина відома пиятикою. Але ж Олег переконував її, що Лєся зовсім інша. Що їхня любов перекреслить будь-яку спадковість.
Та Ксеня не вгамовувалася:
Сину, від дуба жолудь, але від хмелю тільки біда. Дивися, аби ваша любов не згасла, мов свічка на вітрі
Олег і Лєся входили у сімейне життя уявляючи, що попереду щастя й радість. Здавалося, увесь світ належить їм.
Та життя написало свій сценарій.
На весілля Ксеня Василівна з чоловіком подарували молодятам власну хату. Живіть злагодно, дітки!
На початку все складалося спокійно. Лєся народила двох доньок Марічку і Уляну.
Олег був щасливий. Гордився, що має справжню родину і почувався господарем у домі.
Проте, пройшло кілька років, і Лєся почала зникати кудись вечорами. А повертаючись, мала різкий запах самогону. Олег просив пояснень. Спершу дружина мовчала, а потім відкрито зізналася: ніколи не кохала Олега. То, мовляв, була молодеча пристрасть.
Тепер вона зустріла чоловіка своєї мрії і йде до нього. Навіть якщо він має сімю та трьох доньок.
Олег був приголомшений. Наче порожнеча обгорнула душу. Він почувався зрадженим і розбитим.
Лєся покинула все втекла до коханця у якесь забите село. Казала: коли з милим, і в курені рай, а з нелюбом і в палатах тісно.
Дітей залишила напризволяще.
Ксеня Василівна була жінкою моторною й невтомною. Вона забрала обох онучок до себе, разом із чоловіком дбала про них як про рідних дітей.
Олег після кількох місяців розпачу пристав до якоїсь релігійної громади друг умовив. Там його одразу оженили на вдові з двома дітьми. Згодом повінчали й за їхніми законами.
На власних доньок Олега вже не вистачало ані часу, ані сил. Його нова дружина, Клава, повсякчас доручала йому своїх хлопців: відвести Олегчика до школи, погодувати Віталика
Як тільки Олег згадував про Марічку й Уляну, Клава тільки знизувала плечима:
У них же є мати! Нехай вона й дбає! А ти йди допоможи Олежкові
Олег усе терпів.
Та любов до Лєсі ще жила в серці, хоч і розумів шлях до неї закритий.
Минуло сім років, і якось несподівано поріг Ксені Василівни переступила Лєся.
Тримала за руку маленьку дівчинку, років чотирьох.
Ой, Лєсю, нелегка тебе доля невпізнати. Це твоя донька? саркастично озвалася Ксеня Василівна.
Так, це Маруся. Можна нам пожити у вас? несміливо попросила Лєся.
Не чекала таких гостей Тебе вигнали? не вгамовувалася свекруха.
Я сама втекла. Чоловік бє й не просихає, скаржилася вона.
Сама вибирала собі такого. Тебе хто тягнув? А чому не до батьків? глузувала Ксеня.
Сумую за доньками Дозвольте їх побачити? набралася сміливості Лєся, знаючи доброту колишньої свекрухи.
О, згадала про дітей! Кукушка ти, Лєсю! бурчала Ксеня.
Та тут прийшли доньки Марічка й Уляна, вже підлітки. З острахом дивилися на гостю. Знали, що це мати, але жодного тепла не було. Тільки біль і образа. Ксеня часто говорила сусідам, що її онуки сироти при живих батьках.
Звісно, вона залишила Лесю і Марусю у себе. Хіба виженеш на вулицю?
Але за місяць Лєся зникла.
Пізніше зясувалося: повернулася до того ж сільського коханця, залишивши Марусю Ксені Василівні. Тепер у бабусі з дідусем вже три онучки. Вони любили і шкодували стареньких, у хаті панували тепло та шана.
Час невблаганний
Минали роки.
Бабуся Ксеня, а згодом і дідусь, відійшли у вічність.
Марічка вийшла заміж, але діточок так і не мала.
Уляна дожила до сивини і вибрала самотність.
Маруся у сімнадцять років народила сина невідомо від кого і подалася в те ж саме село до матері.
Молодість пішла, не попрощавшись, старість прийшла, не вітаючись.
Лєся тепер живе сама її співмешканця забрали до міста його доньки. Він був тяжко хворий і став інвалідом. Доньки дорікали Лєсі: мовляв, через її недолугий догляд хворів їхній батько. Наостанок сказали:
Не потикай носа не в свої справи!
Сільські пліткарки називали Лесю безсоромною пяницею. В селі все як на долоні: тільки язиком ворухни і вже гуде усе подвіря.
Олег у підсумку втік від Клави, ледве вибрався з секти. Залишився сам, як билина в полі. Жив у квартирі матері, ледве зводячи кінці з кінцями: кисіль квас, холодна постіль. Оселив трьох котів щоб розмовляти було хоч із кимось. Отака та їхня любов
А ж щастя ж бо стукало у їхній дімА вечорами Олег довго сидів біля вікна, дивився в порожній сад, де серед закустілих яблунь блукали відголоси минулого. Іноді здавалося, що зараз ось-ось пройде Лєся молода, весела, ще з тим незабутнім блиском в очах, принесе новину чи щастя на всіх. Проте лиш вітер шарудів опалим листям, ховаючи сумну правду його життя.
А у хаті Лєсі, серед захаращених речей і запаху дешевих парфумів, часто неспокійно вимовлялося імя Марічки чи Уляни, хоч ніхто вже не відповідав. Маруся теж втекла, не витримавши материного болота. Між дрібними сварками й чаркою Лєся згадувала своїх дівчаток, але старі листівки й фотографії не відповідали взаємністю. Вночі вона плакала, розтираючи по щоках туш і розмазані спогади.
Десь у світі літала ще чиясь любов невдовзі вітром прибивалася до чужих бережків або вязла у засніжених полях. На селі казали: справжнє щастя там, де несуть тягар одне одного, не кидаючи в біді.
Котяче муркотіння та світанки, що прорізали порожнечу, були Олегові тепер усім. Іноді він вітався з дзеркалом, намагаючись побачити у відображенні ті юні очі повні віри та сподівань. А потім тихенько шепотів: «Життя як вітер у полі: його не втримати й не наздогнати. Але памятай навіть у найбільшій пустоті сходять квіти, якщо хтось про них згадає».
І ці слова, кинуті у тишу, залишали після себе не біль, а лагідний спокій, якого так бракувало.
