ДИВЛЯЧИСЬ У ПОРЯДЖЕНІ ВІКНА
Дмитро та Ореста побралися, як тільки їм обом виповнилося по девятнадцять. Вони жили й дихали одне одним, їхня любов була справжньою нестримною весною. Батьки вирішили не гаяти часу і швидко благословили шлюб своїх дітей, щоб не вийшло нічого ганебного
Гучне весілля справили на все село під самісіньким Львовом яскраві волошки, стрічки, кортеж із заплетеною лялькою на капоті Жигуля, вибухи салюту, святковий стіл і крики “Гірко!”, що линуло далеко в ніч
Батьки Орести не зуміли допомогти грошима: заробітків вистачало їм лише на борщ із пампушками та, звісно, на пляшку горілки. Всі витрати, як і всю організацію, взяла на себе мати нареченого Олександра Олександрівна. Знала, що її імя вимовляється не просто, і казала всім: Кличте мене просто Сана Сановна.
Сана Сановна з усіх сил відмовляла Дмитра від стосунків із дівчиною із неблагополучної родини. Але хіба серцю накажеш? Дмитро переконував матір, що Ореста не піддасться впливу, її кохання дорожче за будь-яку спадковість. Проте Сана Сановна не вгамовувалася, зрідка мовила синові:
Подивися уважно, синку. Від верби яблук не дочекаєшся. Як би любов ваша не скінчилась швидше, ніж весняна відлига…
Здавалося, молодята стояли на порозі щастя радість, свобода, любов і мрії про майбутнє переповнювали їх. Їм світ здавався підкореним.
Та життя по-своєму писало цей сюжет.
На весілля Сана Сановна з чоловіком подарували їм двокімнатну квартиру у львівській багатоповерхівці: Живіть дітки, тіштеся!
Спершу все йшло добре, доля посміхалася: народилися донечки Таня й Світлана. Дмитро обожнював свою маленьку родину, відчував себе справжнім господарем власного дому.
Минуло пять років і почалися тривожні зміни. Ореста стала зникати з дому, поверталась пізно, запах алкоголю бив просто у ніс. Дмитро благав пояснити, що відбувається, на що дружина спершу мовчала, а потім зневажливо відрізала: Ніколи й не кохала тебе. Це була лише юнацька закоханість…
Далі гірше. Ореста оголосила, що закохалася в іншого чоловіка. Байдуже, що він одружений, має трьох доньок: Я йду з ним, з ним мені рай навіть у курені…
Дмитро завмер від розпачу, у душі оселився важкий туман. Він відчував зраду з боку найближчої людини.
Ореста втекла з коханцем у якусь богом забуту поліську глибинку казала, що з милим рай і в курені, а з нелюбом і на золоті чужо.
Дітей залишила напризволяще.
Врятувала онучок лише невгамовна Сана Сановна. Вона з чоловіком забрала Таню й Світлану до себе. До онучок обидва відчували щиру любов та балували їх як могли.
Довго поневірявся Дмитро у самотності, зневірений, без жінки серце холонуло. Через знайомого потрапив у якусь релігійну секту на околиці Чернівців. Там його одружили з удовою Клавдією, у якої двоє синів. Невдовзі і вінчали за їхніми ритуалами.
На рідних доньок часу вже не лишалося. Клава постійно мала клопоти: Дімо, у них є мати! Хай вона про них дбає. А ти Олежка відведи до школи, Вітю погодуй…
Дмитро все покірно виконував, але серце ще плакало за Орестою. Повернути її він вже не сподівався.
Минуло сім років І ось, у двері Сани Сановни несподівано постукала Ореста втомлена, згорблена, тримаючи біля себе дівчинку років чотирьох.
Сана Сановна провела суворим поглядом колишню невістку:
Життя тебе пошматувало, Оресто. Не впізнати зовсім. Це твоя дочка? зїдливо запитала.
Так… Це Марічка, можна ми трохи в вас поживемо? Ореста переминалася з ноги на ногу, ніби соромлячись.
Не сподівалася таких гостей. Тебе вигнали?
Ні, я сама пішла. Не можу більше терпіти. Чоловік пє і бє благала Ореста.
Сама такого вибрала. Хоч хтось тягнув тебе силоміць? А чому не до своїх батьків приїхала? жорстко підозріла Сана Сановна.
Дітей захотіла побачити. Сумую Ореста спробувала усміхнутись, знаючи мякість характеру колишньої свекрухи.
Еге ж, пригадала ти про діточок! Зозуля ти, Оресто! не стрималася Сана Сановна.
Діалог обірвав дзвінок у двері. Прийшли дві дівчини-тинейджерки Таня і Світлана. Побачивши Оресту, вони стояли осторонь: зрозуміли, що жінка їхня матір, але жодних почуттів до неї не лишилось, лише гірка образа й недовіра. Сана Сановна важко зітхала, вкотре думаючи, як вийшло, що діти стали сиротами при живих батьках
Оресту разом із Марічкою таки залишили у хаті, бо на вулицю не виженеш.
За місяць Ореста безслідно зникла, залишивши Марічку на бабусю. Згодом дізналися: знову втекла до свого солодкого мучителя. Так у Сані Сановни стало вже троє онучок. Дівчата обожнювали бабусю й дідуся, у хаті панували лагідність та порядність.
Проте роки летіли, їх не зупиниш
Одна за одною спершу бабуся Сана, а затим дідусь покинули цей світ.
Таня вийшла заміж, але без дітей. Світлана дожила до сивин, обрала самотність. Марічка у сімнадцять народила дитину невідомо від кого і подалася назад у Галичину, до матері.
Молодість пішла не прощалася, старість прийшла не привіталася.
Ореста давно жила сама. Її співмешканця повернули в місто власні дочки сильно захворів, став інвалідом. Вони картали Оресту: Через тебе батько хворий! Краще тобі мовчати й не втручатися в наші справи!
По селу Оресту називали безсоромною пяничкою. В малому селі нічого не сховати плітки таємно не ходять, вони гудуть у повітрі, лише ухопи язиком Нестерпна слава про неї, і сором, і самотність.
Дмитро зрештою залишив Клаву, ледве вирвався зі секти. Жив один у маминій квартирі, ледь зводячи кінці з кінцями на мізерну пенсію якісь дві тисячі гривень на місяць. Не мав ні жінки, ні дітей поруч, обзавівся трьома котами щоб не збожеволіти. Ось і все кохання
А ж колись щастя саме стукало у двері до Дмитра й ОрестиДмитро вечорами сидів біля вікна, розглядаючи мерехтіння міських ліхтарів і постійно прислухаючись до звуків за дверима ніби чекав когось дорогого. Три коти товклися навколо, муркотіли, іноді сварилися між собою та гризли шнурки від його старих капців. Але для старого це вже було справжнім життям хоч якимось, але теплим і живим.
Якось пізньою осінню на підїзному килимку він знайшов жмакану листівку без зворотної адреси. Розгорнув: знайомий дитячий почерк. Дідусю, Таня, Світлана й Марічка то твої діти, хоча ніхто з нас і не став тобі рідним сином або донькою. Зі світу можна піти по-різному, але життя триває навіть у трьох котах і чашці гарячого чаю рано-вранці. Пробач нас ми любимо тебе, просто життя кинуло нас кожну у свій бік, але ти був у нас найдобріший.
Дмитро схилився над листівкою. Йому було не боляче і не легко просто тепло під серцем, як тоді, у юності, коли ще й не мав досвіду втрат. Він усміхнувся своїм котам, котрі востаннє сьогодні влаштували бурю з пуху на дивані, і подумав: як важливо залишатися, просто бути, тримати двері відчиненими, навіть коли ніхто не заходить.
Він глянув у вікно крізь затьмарене скло, куди врізалося вечірнє світло міста, здавалося, ніби світло торкається самого серця. За вікном танцював листопад, а в кімнаті пахло свіжої кавою.
Дмитро зрозумів, що хоч залишився сам, та не був зовсім покинутим він залишався частиною маленьких історій, теплих спогадів, відлуння сміху, дитячих листів і навіть гарячого мурчання. Його життя переплелося з життями інших, як вузлики на старій вишиванці: хаотично, але міцно.
І коли одного дня хтось подзвонить у двері, навіть якщо це буде просто сусідка чи курєр, Дмитро знову відкриє. Бо найголовніше не втрачати здатності чекати добра і впізнати його, коли воно стоїть на порозі, обтрусивши з черевиків осіннє листя.
