**Щенок**
Шурик із мамою жили удвох. Батько в нього, звісно, був, та йому вони були непотрібні. Поки що Шурик не цікавився, де його тато. У школі діти можуть хвалитися, у кого крутіші батьки, а в садочку головне — іграшки, а не їхня наявність чи відсутність.
Надія вирішила, що краще Шурикові не знати, як без пам’яті закохалася в його майбутнього батька, а коли сказала йому про вагітність, він одразу зізнався, що одружений. З дружиною проблеми є, але піти від неї він не може, бо її батько — його начальник. Якщо щось станеться, залишиться без штанів, а такий Надії навряд чи буде потрібен. Він порадив їй позбутися дитини, поки не пізно, бо аліментів вона не побачить. А якщо наважиться йти проти — їй же гірше буде…
Вона не наполягала, зникла з його життя і вирощувала Шурика сама. Хлопчик виріс гарним, і цього їй було достатньо.
Надія працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Шурик ходив у садочок. І ніхто їм не був потрібен.
Після Нового року у школі з’явився новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки з педколективу, а їх була більшість, одразу почали за ним спостерігати і залицятися. Тільки Надія не дивилася в його бік, не сміялася з його жартів. Можливо, саме тому він і звернув на неї увагу.
Одного разу, коли вона виходила після уроків із школи, перед нею зупинився позашляховик. З машини вийшов фізрук і відчинив їй двері.
— Прошу, — усміхнувся він, киваючи на сидіння.
— Мені ж недалеко, — зніяковіло сказала Надія.
— Сідайте. На машині все ж таки комфортніше, навіть якщо й близько, — резонно зауважив фізрук.
Надія трохи вагалася, але сіла. Фізрук закрив двері, сів за кермо й запитав адресу.
— Я не знаю. Знаю лише номер садочка. — Надія збентежено опустила очі.
— Якого садочка? — фізрук здивовано глянув на неї.
— Того, куди ходить мій син, — пояснила Надія.
— У тебе є син? Великий? — фізрук чомусь одразу перейшов на «ти».
— Шурик. Йому п’ять, — відповіла Надія і взялася за ручку. — Краще я піду. — Вона відчинила двері.
— Зачекай. Підвезу. — Він повернув ключ у запалюванні.
Надія закрила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її за Шуриком. Все одно між ними нічого не вийде. Навіщо чоловікові жінка «з причепом», коли навколо повно вільних і без дітей?
— Ну, якщо ви не поспішаєте… — Надія зітхнула.
— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Нема в мене ні дружини, ні дітей, — одразу сказав фізрук, звільняючи Надію від зайвих питань.
— А що так? Характер жахливий? Жінки не витримують? Чи вас так придавила хтось, що боїтеся серйозних стосунків? — запитала Надія.
— Яка ж ти гостра. Не очікував. А з виду тихоня. Усе було: і кохання, і розчарування. Але до весілля не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А характер… Ну, немає людей з ідеальним характером, шановна Надіє Андріївно. У тебе теж вигляд оманливий.
— Ви жалкуєте, що вирішили мене підвезти? Ой, поверніть у цей двір, — поспішно попросила вона.
Машина зупинилася біля воріт садочка.
— Я зачекаю, — сказав фізрук, коли Надія вийшла.
Вона затрималася біля машини.
— Не треба. Ми живемо зовсім поруч. Я не хочу, щоб син потім зайвих питань задавав. Ви ж розумієте, Дмитре Олександровичу? — Надія строго, немов нерозуміючому першокласнику, подивилася на нього. — Не чекайте нас. — Вона закрила двері й пішла до садочка.
Вона пішла, а Дмитро Олександрович Коваль кілька хвилин сидів у машині, задумавшись. Потім завів мотор і поїхав. Коли через десять хвилин Надія вийшла з садочка, тримаючи Шурика за руку, вона з полегшенням і трохи розчаровано зітхнула. Усе зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну і добре. «Нам із Шуриком він теж не потрібний», — подумала вона.
Але наступного дня Дмитро знову чекав її біля школи.
— Знаю, ти подумала, що я втік, дізнавшись про твого сина. А ось і ні. Сідай. У садочок? — спокійно запитав він.
Надія усміхнулась і кивнула. Коли вона підвела до машини Шурика, той серйозно подивився на Дмитра, немов копіюючи маминий вчорашній погляд, потім підвів очі на неї.
— Це мій колега, Дмитро Олександрович. Він працює в нашій школі. Ну що, стоїш? Сідай, — натягнуто весело сказала Надія, ховаючи ніяковість перед сином.
Шурик не підскочив від радості, не кинувся до машини. Він урочисто заліз на заднє сидіння й уставився у вікно.
— Куди поїдемо? — запитав Дмитро, обернувшись до нього.
— Кудись недалеко. Без дитячого крісла можуть оштраНадія глянула на посмішку сина й зрозуміла, що справжнє щастя вже знайшло їх обох — у теплій маленькій родині з хлопчиком і його вірним Смайлом.
