ДОНЬКА
— Навіщо дівчат саміх відпускають, ще зовсім малі, а вже автостопом їздять, — Леонід пригальмував, помітивши, як відчаю махають руками підлітки. Багато років не бував у сусідньому районі, потреби не було. Та й сам район стояв осторонь, ніби в глуху кінці, а далі — гори.
— Куди вам треба? — запитав Гордєєв, висунувшись у вікно.
— До Яремче підвезіть! — Дівчаткам років 13–14. Прості джинси в облягку, футболки, легкі курточки, світлі чубчики й наївний погляд.
— Це ж не близько. Та ладно, мені по дорозі. Залазьте.
Як тільки дівчата сіли, Леонід почав читати нотації — полюбляв він повчати інших. — Ще малі ви для автостопу. Ось ви мене не знаєте, а в машину сіли.
— Дядечку, так автобуса нема, ми до райцентру їздили, а звідти довелося автостопом. Сюди доїхали, тепер знову ловимо машину.
— Все одно треба було чекати автобус, — Леонід обернувся й зустрівся поглядом з однією з дівчат: очі блакитні, такі щирі, наївні, видно, що вірить кожному слову.
— І куди ваші батьки дивляться?
— Та ми перший раз так їдемо, ви ж добрий, одразу видно.
— Оце малята, звідки вам знати, чий я добрий, — Леоніду стало приємно від дитячої похвали, — хоча це правда: добрий я, — погодився він. — Але до інших не сідати. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
Гордєєв міг би висадити їх просто на дорозі — село вже виднілося за кілометр. Але, відчувши в собі опікуна, звернув.
— А у нас грошей мало, — злякалися дівчата, — ви тут зупиніться, ми дійдемо.
— Не заперечуйте! Довезу як треба.
Оксану висадили на першій же вулиці, а Настя живе майже в центрі. Леонід навіть шкодував, що Оксаниних батьків не побачив, а то б нагадав, щоб більше не відпускали саму.
— Ось наш дім, тут зупиніться, — Настя показала рукою, очі засяяли, ніби не вранці поїхала, а тиждень тому. — Я вам ще грошей винесу.
— Не треба грошей, води принесіть. Батьки вдома?
— Повинні бути. — Тільки встигла сказати, як відчинилася калітка. Молода жінка в хустці й робочому одязі, видно, з городу вийшла, з’явилася біля машини.
— Це як розуміти? Чому не на автобусі? — злякалася господиня.
— Ось і я кажу: стоять на дорозі дві дівчинки й голосують, це небезпечно. Не треба відпускати дітей самих у дорогу, хоч тут і близько.
— Та до райцентру можна, на автобусі завжди їздили, — виправдовувалася жінка. Дякую вам… — почала вона й замовкла. Водій зняв кепку, і тепер сумнівів не було: перед нею Гордєєв. В одному селі жили колись.
— Льоня, чи не ти? — Вона скинула хустку, уважно подивилася.
— Та я, Леонід… А ти… Віра Воронова… Ох, ледь впізнав, змінилася.
— Ну й ти не хлопчик, лисина вже пробивається, рано ще.
Гордєєв трохи зніявся. — Донька, значить, твоя?
— Моя, Льоня, моя, — вона обернулася до доньки: — Іди, Настю, у дім, обід на плиті.
Дівчина з цікавістю подивилася на водія й пішла.
— Моя, звісно, моя, я від неї не відмовлялася, як ти.
Леонід спочатку здивувався, виразивши подив на обличчі, потім завагався.
— Ну це як сказати, розмова була, а більше нічого невідомо…
— Ну як же невідомо, ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. Ось і вирішили ми, що краще поїхати, а там буде видно.
— Та все одно несподівано, я просто підвіз, хто ж міг знати. А скільки Насті років?
— Чотирнадцять. Не помітив, схожа на тебе. Я спочатку не дуже звертала увагу, на кого схожа, а зараз тебе побачила… схожість очевидна.
— Ну і що ти хочеш? — Леонід уже був готовий сісти в машину.
— Та нічого, Льоня, раніше не благала тебе й тепер просити не буду. Та й не треба нам від тебе нічого. Це я так сказала, щоб знав.
— Ну тоді поїхав я. — Він швидко сів у машину й уже завів її, коли раптом Віра підійшла й постукала у вікно.
Він неохоче відчинив. — Забула сказати «дякую», що підвіз доньку, щиро кажу. Отак, за стільки років зустрітися, може, раз у житті буває… Все одно дякую, молодець, що до самого дому підвіз. Видно, все-таки хоча б раз у житті батько може стати в пригоді. — Вона відійшла й махнула рукою.
Сказати Леонідові було нічого. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що зніяковів, адже чутки доходили, що Віра залишила дитину. А він робив вигляд, що його це не стосується. Виправдовувався лише тим, що все сталося несподівано.
Згадав своє життя. Наче в достатку живе, дружина — підприємиця, два магазини тримає, він допомагає. А ось своїх дітей поки нема. Сина дружини від першого шлюбу виховує, а щоб ще народити — дружина не заикається. Не до того їй. Леонід зітхнув із жалем, згадав очі Насті — свої очі.
Подумав, що може колись приїде, але одразу ж прогнав цюВін знову натиснув на газ і поїхав далі, але вже знав, що ці очі — його очі — будуть снитися йому кожну ніч.
