ДИВОВИЖНЕ ЖИТТЯ
То було за давніх часів, коли на весіллі моєї подруги Євгенії ми святкували два дні поспіль: щедро, з піснями та веселощами. Наречений, Вадим, був гарний, наче український казковий козак блакитноокий, з густими чорними віями, які, здавалося, й справді були Божим даром. Ще й підборіддя волеве, ніс гострий, десь грецької крові, шкіра оксамитова і трохи смаглява. А зріст високий, плечистий парубок. Якби не любов до Жені, ми б усі пересварилися за того красеня прямо на весільному столі. І справді, Вадим був собі на вроду.
Ну і козаченька ти собі ухопила! дражнили ми Женю, викочуючи очі нещасні та самотні, раптом у того Вадима знайдеться ще якийсь не менш файний холостий брат.
Дівчата, та ви що! Я ж його полюбила за простоту. Вадим з села під Полтавою, ріс із бабусею, господарку веде, до всього рукатий хлопець. Познайомилися, коли мої батьки купили хату на тій вулиці. Чуйний, добрий, порядний. Господарство тягнув ого, мамо! Справжній чоловік, дівчата! Єле вмовила його в місто переїхати, то й нічей не вистачало на ті умовляння, сміялася Женя.
Та Вадим виявився тою пташкою, що й в місті за два роки всього навчився: і як відрізнити гарну горілку, і про парфуми, і про політику, мистецтво, про подорожі, навіть який на «ПФТС» (індекс української біржі). Сміх і горе, й псковський говір, яким він іноді жартував, зник. Сів за кермо розкішної Тойоти, що її тесть молодій сімї подарував, і влаштувався на пристойну посаду теж біля тестя. Квартира то вже здогадайтесь хто подарував.
На другий рік сімейного життя у Вадима відкрилась дивна звичка: білизну свою любив до білосніжності особливо ж білі шкарпетки. Він і вдома ходив лише в білих, і в гості, і в чоботи гумові їх вдягав, і навіть стояв босий у примірочній лише у шкарпетках.
Женя цієї любові не розділяла, та чемно мила підлоги двічі на день і не жаліла відбілювача. Так Вадим і дістав прізвисько Шкарпеток.
Про коханку Вадима Женя дізналася на восьмому місяці вагітності. У тієї коханки, до речі, термін такий самий був. Шкарпеток був виженений з дому, звільнений, проклятий і оплаканий за день. А потім потяглися тягучі будні похмурої осені. Женя лише лежала на здавалася вже величезному їхньому ліжку, роздивляючись сухими очима стелю.
Поплачу згодом. Тепер маляті не на користь, шепотіла.
Як Ленін, лежала вона мовчазно, а ми, подруги, мов вартові, змінювали одна одну, мовчки підтримуючи Женю.
Хотілося рвати і кричати, перечитати цю книгу життя і виривати дошкульні сторінки. Але мусили мовчати і чекати.
На виписку радісно галасували, трясли кольоровими кульками, благали медперсонал пропустити чаю зі склянки і рушити з нами під вечірню зоряну Дніпровську далечінь, бажаючи всім здоров’я й щастя. Дід свіжоспечений нервував над усіма: напередодні, розчулившись і пообіцявши санітаркам за все прибрати, крейдою вивів величезного лівого напису під вікном Женіної палати: «Дякую за онука!», а тоді намагався щось співати і був зупинений охороною. Охоронець любязно послухав його історії під келих коньяку в себе у каморці без порушення порядку.
В день виписки дід був бадьорий і світився, навіть капелюха начистив. Плакав від щастя і гордості по-українськи, зі сльозою і піснею. Ми всі делегацією то плакали, то сміялися, цілували Женю, зазирнули у блакитний конверт, і старанно мовчали про грецький носик маленького Ігорчика. Женя навіть у радісну мить не плакала:
Згодом. А раптом на молоці позначиться?
Мовчала ще два місяці, а потім пішла на зустріч до Вадима. Без сірників та кислоти, але з величезним бажанням приректи й вивільнити біль: з докорами, зі слізьми, щоб полегшало, скинути камінь із душі просто на винного. На руйнівника їхньої маленької сімї, де вона мріяла вязати шкарпетки коханому та синові, гратись веселим Ігорчиком, тримати їх за руки в парку і разом іти у майбутнє.
І ще хотілось глянути в очі наглій людині, що спала з чужим чоловіком. Очі мали бути нахабними, можливо, гарними. От у ті очі Женя й плюне, вирішила. А якщо треба буде і видряпає.
Про те, де скандалити, Женя випадково дізналась від підїздних бабусь під час прогулянки з дитиною. Співчутливі бабусі зупинили Женю, нагадали, що Вадим мужик нікудишній, розписали маршрут до місця гніздування коханців й можливі варіанти помсти. Женя стояла марно плакати хотіла, навіть хотіла піти не почувши номер підїзду, але так і не пішла.
І ось сталося: Женя стоїть під потрібним підїздом старої хрущовки, і треба лише піднятись на пятий поверх а там або кричати, або плювати.
На першому поверсі Жені спало на думку, що, як завжди, ніхто не відчинить, і вона, можливо, дарма витрачає час. На другому що, мабуть, це було б на краще. На третьому поверсі почула крізь стіни дитячий розпачливий плач десь згори.
Двері відчинила худорлява, заплакана дівчина, вигляд якої ну зовсім не вязався в Жені з образом розлучниці, котра вкрала її чоловіка.
Поки Женя в немові розглядала цю сорокакілограмову суперницю, з глибини квартири доносився крик немовляти.
Доброго дня, Євгеніє. Вадима тут нема, він пішов від нас два тижні тому. І де він я не знаю, прошепотіла дівчина й опустилась на підлогу ридати.
Жені раптом зовсім не захотілось сваритися. Більше хотілось пройти до кімнати й заспокоїти дитину цієї бідної жінки. А тоді, може, кинути фразу: «Любиш кататись люби і саночки везти, сучко!» Так, треба буде обовязково назвати її сучкою. І подивитись згори вниз, презирливо. Мала повне право як обдурена сторона.
Немовля було чистим, червоніло від плачу, голос осип. Безперечно дитина хотіла їсти. Мати лежала на підлозі та ридала.
Як Женя бігала по кухні, заглядала у порожній холодильник і відкривала кухонні шафки в пошуках суміші згадувала з трудом. Як знайшла на столі клаптик паперу із страшними словами: «Прошу в моїй смерті», згадує досі з жахом.
Дівчина на підлозі ридала так, ніби жалкувала невідкладно, зізнавалась Жені, як рідній сестрі, що йти їм уже нікуди, з квартири виселяють буквально завтра. Молоко пропало, Вадим зник, грошей не було. І соромно, і жаль, і вибачай. Можеш і бити треба. А хлопчика звати Павлик, хай Женя запамятає, раптом знадобиться. Павлик виявися старший за Ігорчика лише на девять днів.
Женя помчала додому, бо за двадцять хвилин Ігорчик вимагатиме їсти. Бігти було не легко: повні руки чужих сумок Оксани, сама засапана Оксана бігла поруч, тримаючи сонного й ситого Павлика. Біжать і Женя думає куди розмістити ще й дві кроватки.
Через три роки ми знову гуляли: на весіллі Оксани, через чотири Жені. Чоловік Жені на дух не переносить білі шкарпетки, каже життя має бути кольоровим, і любить дружину, сина і двох донечок. Оксана мати чотирьох козачків, і її чоловік не втрачає надії колись мати й донечкуА ще Женя має велику компанію подруг, які будь-якої миті принесуть вареники, притягнуть жменю дитячих іграшок, а у тяжкі хвилини просто мовчки сядуть поряд. Іноді вона заводить розмову про колишнє, і ніжно стискає руку Оксани, яка стала для неї такою ж, як сестра. Павлик із Ігорчиком вже не памятають того сумного початку, зате знають, що у них є дві мами, а світ більший і добріший, ніж здавався їхнім батькам. На Женіних світлинах завжди свято: сірої осені більше немає, у її домі луною сміх, розсипане печиво під столом, і трохи намальованих фломастером коней на кухонних шафах.
Якось зимового вечора Женя, наливаючи какао, раптом усвідомила: найбільше диво в житті не шкарпетки, не красивий профіль у чоловіка, а серце, яке лишилось щирим, відкритим до чужого болю. І що в найтемніших поворотах долі народжується ще більше світла так само, як після кожної ночі обовязково настає ранок.
Женя посміхнулась і підморгнула Ігорчику з Павликом:
Ото буде чудова казка для сну, хлопці. Бо найбільше диво у світі це любов. А шкарпетки? Завжди знайдуться нові.
І в домі пахло щастям, і навіть тіні на стелі виглядали як обійми.
