Дивакуватості родини Олесі Шляхетної
Колись давно, в одному затишному київському дворі, усі мешканці вже давно звикли до дивакуватості Олесі Шляхетної. Змалку вона вирізнялася з-поміж інших: то у неї туфельки різні на ногах, то собака з кольоровим хвостом.
Ой, подивися-но, що ж вона з Тимуром цього разу утнула? перешіптувалися бабці під підїздом. Уяви собі: хвіст у бідного пса вже не фіолетовий, а ніжно-рожевий! Бач, радіє та крутить ним, наче прапорцем.
Хм, ну що поробиш, якщо дівчина зі своїми дивацтвами, стиха зітхала тітонька Марина. Зате серце у неї золоте, порядність неабияка. Ти багато таких зараз бачила? Коли бабця захворіла, Олеся не виходила з лікарень: купувала їй усе потрібне, піклувалася щодня.
Ну-ну! пирхнула сусідка Віра. Вчора сама бачила, як якусь панянку вивозив із машини дуже гарний хлопець.
Може, то був водій таксі?
Атож, таксі! З якого часу в нас таксисти руку жінці цілують?
Ти що, справді?!
Кажу ж тобі Дивись, не за горами весілля нашої Олесі!
А й добре! Бабуся так порадіє! Таку розумну, вродливу і гідну онуку виховала. Якби ще не робота
А що тобі робота Олесі не до душі?
Та слідча вона Чи жіночого то діла?
Ой, не кажи! Знаєш, скільки зараз таких, хто закон поважає, як її бабуся? Про Олесю в газеті писали, і по телебаченню хвалили. А ти кажеш
Нічого я не кажу Дай їй, Боже, щастя й здоров’я! Уже ж з дитинства було видно, що вона далеко піде! Памятаєш, яка вона була шалена?
А як же! Уся в бабусю, справжня вогник-дівчина.
Якраз тоді, коли все це перемовляли сусідки на лавочці, Олеся з рожевохвостим Тимуром уже мчала алеєю прибраного снігу. Пробігла повз них з привітною усмішкою, закрутилася довкола собаки і, сміючись, побігла за ним.
О, куди ж вона так поспішає?
Як куди Сестру зустрічати! Катерина сьогодні з Франківська прилітає.
Відколи ти це знаєш?
Та сама казала, дивись, таксі вже підїхало!
З машини вийшла висока тендітна дівчина, негайно кинулася до Олесі, обняла міцно та весело свиснула собаці.
Олесько, ну що ти знов із Тимуром втнула?!
Ти що, не бачиш? Це улюблений бабусин відтінок! Рожевий колір світанку.
Як я за тобою скучила, моя дивакувата!
Олеся розсміялася, міцно обіймаючи сестру.
Справді, вся околиця знала, що Олеся дівчина з несподіванками. Її дивацтва проявилися ще у золотий період дитинства. Худа, із тоненькими кісками, на яких майоріли стрічки, завязані бабусею, вона чемно здоровкалась із сусідами і веселою кривуватою до появи прийомного діда посмішкою завершувала розмову турботливим:
Як у вас справи?
З тієї посмішки розросталася вся її слава. Дорослі швидко вчилися небагато розповідати Олесі, навіть якщо приховувати було нічого, а папуга у когось не жив.
Хто б міг подумати: ця дитина вміла навдивовижу складати докупи все почуте, все побачене, й без тіні вагань нести інформацію саме тим, кого вона стосувалася.
Тьотю Любо, поки ви працювали, ваш Ярослав до пані Оксани зі шостого поверху ходив, з квітами! Жовтими, такими самими, як на день народження. Букет великий! Я попросила дати понюхати сказав, не можна. І пішов до пані Оксани. Чому їй можна квіти, а мені понюхати зась?
Любов, яка ще тільки-но вдавала, що вірить чоловіковим байкам про нічні зміни й надмірну втому, після таких слів, червоніла, нашвидку кидала докірливий погляд на Олесю і ледь не бігцем втрачала гідність, не відповівши бабусі.
Олесю, чого ти пані Любу питаєш? Вона ж нічого у тебе не цікавилася! буркотіла бабуся. Та пояснювати, чому не можна таких слів казати, не хотіла.
Олеся ображалася щиро не розуміла чому. Вона ж нічого поганого не сказала? Чи все ж?
Найдужче боліло, що ніхто нічого не пояснював. Якби бабуся розповіла, чому про квіти не слід говорити, може, й помовчала б іншим разом.
Після таких історій, бабуся робилась схожа на сірий памятник із Володимирської гірки, де так любила гуляти Олеся, стискала онуку за руку й не зроняла жодного слова, а усмішка змінювалась похмурим попередженням: сьогодні цукерок не чекай.
Вона надувалася та дулілась, аж поки не згадувала: у памятника ж сидять завжди голуби, а в бабусі жодного «прикраси»! Пишна зачіска, не як у лисої глави Володимира.
Про «вождя», між іншим, розповів прийомний дід дотепний і прямолінійний чоловік.
А чого він лисий, питала Олеся, жмурячись на сонці.
Хвилювався багато! невідступно бурмотів дід.
Напевно, робота тяжка була, так? Може, стоматологом працював? уявила Олеся памятник у дідовому кабінеті, а дід неабияк сміявся.
Якби так! Ні, він був князем.
Яким ще князем? Як у книжці з пірїною? Але він же лисий
Та ні, Олено, тут орлині піря!
Ой, шкода орлів, скрушно зітхала мала.
Дід тоді сміявся ще дужче, люди на Володимирській оглядалися. Олеся сердилася:
Ти щось забагато собі дозволяєш! Ти що, кінь Будьонного?
А що? дід насмішкувато витирав сльози.
Скромність людину красить! Он, навіть бабуся каже: не соромно? Я за тебе вже соромлюсь!
Потім дід відволікав Олесю, і на зворотному шляху обовязково купував їй «секретне» морозиво. Морозиво бо бабуся, Бог їй здоров’я, забороняла солодке до обіду. Дід же, хоч бабусині закони й поважав, але маленькі радощі таки дозволяв.
Лише цього разу Олеся ніколи не виказала таємницю надійно зберігала дідову довіру.
Олесю, якщо розповіси бабусі, що я тобі морозиво купив, вона мене не пробачить.
Буде скандал?
Ще й який! Але я чоловік. Можу порушити, так би мовити, закон. Проте сердити жінку інше.
Дідусю, ти боягуз?
Ні, я мудрий чоловік, і кращий поганий мир, ніж добра сварка.
Він завжди залагоджував усе букетом для бабусі. Поки вона милувалася квітами, радісна Олеся уникала розпитувань про блискучі очі та солодкі сліди на губах.
Олеся щиро любила і поважала прийомного діда. Його їй «подарувала» бабуся, коли батьки знані археологи розїхали по експедиціях, а дитина лишилася на її руках.
Усі дітки в садок ходили, а Олеся ні. Захворіє, і днів не рахуєш, поки звеселіє. Тож бабуся з дідусем забирали її до дачі. У Шепетівці тоді була тихо, природа, простір. Під соснами діти бігали: Михась і Гриць Стасови, танцювала Зина, мріяла про сцену. І тоді зявилася в Олесі Катерина.
Вперше це сталося в погожий літній день. Олеся, улюблениця дідових книжок, саме ласувала першою суницею, старанно помитою бабусею. Свєта на французькій із нянею, близнюків повезли по зошити та ранці, а Зіна вкотре на репетиції. Олеся і не чекала нікого, аж раптом із-під столу потяглась брудна рука.
Та ти що кричиш? сміялася смугла дівча. Не цікаво, чого я прийшла?
З цим дівчам, Катюшею, Олеся одразу знайшла спільну мову через клубніку.
Пізніше зясується, Катерина внучка давнього шанувальника і друга бабусі, Семена Захаровича, якого нещастя змусило залишитись із онукою на самоті.
Катюша й Олеся відразу стали сестрами так вирішила бабуся й переконала чоловіка і друзів, що лише любов та тепло врятують дитячі долі.
Відтоді все змінилося. Катя стала для Олесі найближчою людиною. Вони дружили хоча характерами доречно різнилися: одна тиха, інша наче блискавка, але саме ця відмінність і зєднала їх.
Катя навчила Олесю інколи не тільки говорити, а й мовчати, а дедуктивний хист спрямувала в корисне русло:
Детективом тобі бути, сміялась Катя. Хіба що справжнім слідчим.
А я і буду слідчою! Щоб був хоч хтось добрий!
Її взяли не одразу всерйоз: мовляв, дивакувата. Проте завдяки віри і підтримці своїх рідних Олеся таки досягла мети.
Адже істинна сила це любов за спиною: вимоглива, гостра бабуся:
Олесю, ти їла? Катя, а ти? Петре, руки мий і Тимура не муч! Нащо псові рожевий хвіст? Щоб було? Гарний аргумент! Мерщій обідати суп стине! Усіх за стіл!
Такою була наша Олеся ген для добра, трохи дивна, але своя і рідна. На таких тримається ця земля.
