ДИВОВИЖНЕ ЖИТТЯ
На весіллі моєї подруги Ярини ми святкували цілих два дні: з піснями, з ситними стравами та щирими розмовами. Наречений був прекрасний, як Іван Миколайчук, і дивовижно стриманий для своєї неземної красоти. Весь жіночий колектив гостей навмисне розглядав Вадима: очі кольору весняної незабудки, неймовірно густі та довжелезні чорні вії (та чорт забирай, навіщо чоловікам таке багатство роздавала мати-природа?), вольове підборіддя, ніс, як у давньогрецьких героїв, і оксамитова шкіра з легкою смуглявинкою. І на додачу зріст аж під два метри та розкидисті плечі. Якби не любили Яринку усі вже б побилися за такого красеня прямо за святковим столом. Вадим був ну дуже гарний, ось так.
“Ну, якого ж ти собі героя вихопила!” налетіли ми на Яринку. І кожна з нас намагалася надавати собі найнещаснішого і самотнього вигляду на той випадок, якщо вродливий Вадим матиме таких же привабливих неодружених родичів.
Дівчата, ну що ви! Я полюбила Вадима не за вроду, а за його простоту. Він із села, виріс із бабусею, господарку знає, рук не шкодує. Познайомилися ми завдяки дачі, яку купили мої батьки поруч із його обійстям. Щирий, добрий і надійний хлопець. Господар з нього спасибі, Боже! Справжній чоловік! Насилу вмовила його до міста перебратися, витратила не одну ніч на умовляння, сміялася Яринка.
Вадим виявився успішним і в роботі, і в спілкуванні з новими родичами, і в науках: за пару років розібрався у гарному вині, парфумах, політиці, мистецтві, подорожах та навіть в індексі Української біржі, став розбиратись у футболі, позбувся говірки з Полтавщини. Виручив кермо сімейної машини, яку молодій сімї віддав тесть, а також обійняв поважну посаду в фірмі тестя. Хто молодим квартиру подарував здогадайтеся самі.
На другий рік сімейного життя у Вадима з’явилась незвична слабкість біла шкарпетка. Лише у бездоганно білих шкарпетках він ходив і вдома, і в гостях, одягав їх під чоботи, і сміливо топтався босоніж навіть на брудній підлозі.
Ярині така любов до білих шкарпеток не подобалась, але мовчки мила підлогу по два рази на день і купувала відбілювачі. Так у Вадима і закріпилось домашнє прізвисько “Шкарпетка”.
Що у Вадима зявилася коханка, Ярина дізналась, коли вже була на восьмому місяці вагітності. І в тієї жінки термін був аналогічний. “Шкарпетка” був вигнаний з дому, звільнений, проклятий та відплаканий за одну неповну добу. Прийшла суха і липка осінь, повна буденних труднощів. Ярина цілими днями лежала на, здавалося, велетенському ліжку і дивилася сухими очима в стелю:
Поплачу потім. Зараз маляті не можна хвилюватися.
Яринка лежала, як Ленін у мавзолеї, і ми, як по зміні, приходили сидіти з нею мовчки, підтримуючи мовчанням.
Дуже хотілося вити від безсилля, перегортати книгу доль і виривати з неї зрадливі сторінки. Але треба було мовчати й чекати.
На виписці з пологового галасувала вся наша компанія, трясли повітряні кульки, благали медперсонал пустити “на чайок”, і всі разом мріяли втекти з Яринкою в осінній парк, бажаючи всім побільше здоров’я та щастя. Особливо виділявся новоспечений дід на радощах, пообіцявши санітаркам сам поприбирати сліди святкування, великою крейдяною написав під вікнами палати: “Дякую за онука!” А тоді намагався ще щось співати, але його зупинила охорона. Охоронець милостиво погодився ознайомитись із рацією щасливого діда під коньячок без шкоди для громадського порядку.
У день виписки дід був бадьорий, свіжий, і, здається, навіть сяяв від щастя. Плакав він від радості і гордості. Ми всі також плакали, сміялись, цілували Яринку, обережно заглядали в блакитний конвертик і мовчали про батьків грецький ніс у малюка Ігорчика. Тільки Яринка навіть на радощах не плакала:
Потім. А раптом на молоці відібється?
Ярина мовчала з нами ще два місяці, а потім узяла і пішла до Вадима. Без сірників та кислоти, але з великим бажанням влаштувати бурю й нарешті виплакатися. Хотіла докоряти, стукати в стіни кістлявими кулачками, соромити, лаяти й скинути зі своїх плечей біль, який прикував її до ліжка, обрушивши цей тягар на зрадника, на руйнівника їхньої родини з маленьким синочком, у якому вона Ярина мріяла побачити сімейне щастя: в’яже шкарпетки коханому чоловіку, сміється Ігорчик, ведуться за руки на прогулянці… і сам Вадим такий рідний і потрібний.
А ще Ярині дуже хотілося глянути в очі тій безстидній, з якою Вадим зрадив. Вона уявляла, що ті очі будуть зухвалі і, скоріше за все, дуже гарні. В ці очі Ярина і плюне. Вирішила плюне. А якщо буде треба ще й очі подряпає.
Адресу житла дізналася випадково під час прогулянки з дитиною, прислухавшись до балачок підїздних бабусів. Добрі бабусі зупинили Ярину, нагадали, що Вадим капосний чоловік, у фарбах описали маршрут до гніздовища коханців і навіть підкинули ідеї для месника.
Ось стоїть вона, Ярина, перед облізлим підїздом старої хрущовки, думаючи варто лише піднятись на пятий поверх, а там хоч кричи, хоч плюй.
На першому поверсі Ярина подумала, що з її везінням вдома, напевно, нікого не буде, і вона намарно витрачає час. На другому вже мріяла, як добре було б, щоб нікого не застати. На третьому почула дитячий істеричний плач зверху.
Двері відчинила худа і вся в сльозах дівчина, яка зовсім не вписувалась у вигляд спокусниці-чарівниці, котра звабила чоловіка-жертву.
Поки Ярина розгублено розглядала цю трясучуся носом сорокакілограмову конкурентку, хлопчик у квартирі продовжував несамовито ридати.
Доброго дня, Ярино. Вадима тут немає, він пішов від нас дві тижні тому. Де я не знаю, сказала дівчина й осіла на підлогу, розридалася.
Ярині раптом перехотілося влаштовувати скандал. Захотілося просто зайти в кімнату і заспокоїти голодну дитину цієї розгубленої матері. А тоді колючо додати: “Любиш кататися люби й саночки возити, сучко”. Хай би і викаже своє зневажливе право, як сторона, котру обманули.
Малюк був сухий, але вже з набряклими від плачу повіками, на лобі виступила жилка, голос сиплий дитина явно хотіла їсти. Матір лежала на підлозі в передпокої і вила.
Як вона металася по порожній кухні, відривала шафки й шарила в пустому холодильнику Ярина згадує досі з жахом.
На столі лежав клаптик паперу із недописаним рядком: “Прошу в моєї см…”
Дівчина на підлозі розпачливо ридала, мов вірній подрузі розказувала Ярині, що їм нікуди йти з цієї зйомної квартири, а піти доведеться вже за кілька днів. Що молоко пропало, Вадим зник, і грошей у них ніколи й не було. І що їй дуже жаль, і соромно, і пізно щось міняти. Але вона не знала, і благає прощення. Можна й вдарити, каже, навіть треба. А хлопчика звуть Павлик нехай Ярина це запамятає, про всяк випадок. Павлик був на 9 днів старший за Ігорчика.
Ярина мчала додому, бо через двадцять хвилин Ігорчик голосно проситиме їсти. Бігти було важко: дві здоровенні сумки Оксани тягли руки, сама вже заплакана Оксана бігла поруч, несучи ситого, вже посапуючого Павлика. Ярина бігла й думала де вони розмістять ще дві ліжка?
Через три роки святкували весілля Оксани, через чотири вже Ярини. Новий чоловік Ярини ненавидить білі шкарпетки, вважає, що життя треба робити яскравішим, обожнює дружину, сина і двох красуневих доньок. Оксана стала мамою чотирьох хлопчаків, і її чоловік досі мріє про донечку…
З усього цього життя я зрозумів важливу річ: іноді чужий біль відкриває в тобі джерело сили, здатне підняти і змінити не лише чужу, а й власну долю. І навіть після зрад і втрат є місце для нової радості, нової родини, нових почуттів. Головне не втратити здатність пробачати та відверто дивитися в майбутнє.
