Ой, а що це ваша Любов така горда тепер стала! Ой, не даремно кажуть: гривня людину змінює, наче сливове варення на зиму! Я стою посеред сонного міста, не впевнена, чому мені дорікають, і до кого направлені всі ці незрозумілі погляди.
Був у мене один дивний шлюб, як старий вишневий сад: рано дозрів, а потім раптом обсипався. Чоловік мій, Євген, якось повертався з роботи у запиленому маршрутці з килимками на сидіннях, і на розі Лисенко та Житнього він потрапив у дивну аварію, наче його втягнуло в калюжу з дзеркалом. Я думала, що болю того не переживу, що серце моє розвіється, як дим над полем. Моя мама, Марія, мов сива лелека під місяцем, нагадала мені про дітей, про їхні коси і сміх, і я мусила згадати себе.
Я почала працювати на швейних фабриках, потім готувати пироги в нічних кафе, а як діти виросли на світанкових соняхах, подалася у далекі світи спершу до Львова, де мрії сходять ладаном, а потім до Польщі, в місто Краків між старими костелами, а там і до Лондона вулиці у тумані і чай із мятою. Місяці йшли, як карасі в річці, я змінювала роботи то варила борщ, то мила підлоги у дивних будинках із зеленими дверями, і нарешті почала заробляти. Гроші відправляла дітям: Марічці й Уляні гривні, злоті, фунти, все змішалось, як квашені огірки у банці. Пізніше купила квартиру кожній, а собі зробила ремонт, стіни у синіх маках. Всередині я тішилась, як дитина на Великдень. Думала повертатися до рідної України, де трава пахне пирогами. Але рік тому життя моє розвернулося у дивний бік наче на вокзалі зустріти старого знайомого. Познайомилася з Андрієм, нашим земляком із Чернівців, котрий вже двадцять років блукає в туманах Лондона. Ми почали спілкуватися, як два коти на вечірньому даху, і я повірила, що з цієї зустрічі може щось вийти, хоча серце моє плуталося у сонних сумнівах.
Андрій не міг повернутись до України, а я тягнулася додому, як вишня до сонця. І ось, між снами, я приїхала до Києва, зустрілася з моїми дівчатами Марічкою та Уляною, а потім із мамою й татом. Лиш тільки до свекрів ніяк не доходила час розпорошувався між хатою й базаром. Та ось якось моя подруга Соломія, що працює продавчинею у крамниці з оселедцями на Подолі, прийшла до мене в гості з буханцем хліба й каже:
Ой, твоя свекруха, Зіна, ходить ображена, серце її як квашена цибуля!
Та з чого вона взяла?
Слухала, як вона на лавці біля свого підїзду заводила розмову з Надією, мовляв, ти стала багата і горда, наче гуска на селі. Кажуть, гроші тебе змінили до невпізнання, та ще й жодного разу не допомогла їм ні гривнею, ні добрим словом.
Мені стало так прикро, наче втратила у полі золоте кільце. Я ж сама своїх дівчат ростила, як лелеку на стрісі, і все для них робила, аби виросли міцні, як дуб. Не мала змоги ще й свекрам гроші шукати. Мусила й собі щось залишити щоб не зникнути, як тінь у сутінках.
Від таких слів бажання йти до свекрів опало, як осіннє листя. Але я пересилила сонний страх, купила корзину продуктів: домашній сир, паляницю, борщовий набір і пішла до їхньої хати. Спочатку все йшло лагідно, як вечір під калиновим кущем, але думки ті крутились у голові, як чорна хмара. Врешті я сказала:
Знаєте, що моє життя як ніч над Дніпром: темне і непросте. Робила все для дітей, бо сама, як самотня тополя не мала від кого чекати допомоги.
Ми також покинуті, наче зимовий сад! В інших діти допомагають а ми самі й самі, як дві сироти на вокзалі. Ти б мала повернутися, допоки ще не розтанула в далекому Лондоні, й нам помагати!
Свекруха Зіна вимовила це стиха, але її слова були важкі, наче великий камінь у торбі. Я не зважилась розповісти про Андрія та мої нові дороги. Пішла з їхньої хати під хмарним небом, з сумом, наче після дощу. Тепер я блукаю між сонними вулицями і не знаю, чи маю і справді допомагати батькам мого уже-ніколи чоловіка, чи то просто сон тягне мене до відповідей, яких не існує. Сили мої висихають, наче річка у липневу спеку.
