“Дивись, на кого ти стала схожа! — Галина, це ж не жінка!”
Дмитро зневажливо дивився на дружину й розумів, що втомився від неї. Йому так хотівосі забратися подалі від їхнього спільного дому.
“Любий, але я ж тільки народила нашого сина. Дайте мені час — схудну,” — Леся ледве стримувала сльози.
“Усі дружини моїх друзів народили й давно вже стрункі. І під час вагітності не набирали стільки!”
У душі Дмитро зневажав її. Не таку він хотів бачити поруч — яскраву, жваву, завжди гарно вдягнену навіть вдома.
А перед ним стояла жалісна куряча в затертому халаті, з постійно вибачливим виразом обличчя.
Ось Наталя — вона зовсім інша!
Горда, впевнена в собі, гарна!
Чекає на нього завжди й любить пристрасно. І, звісно, як усі коханки, сподівається, що він покине Лесю.
Рука Дмитра несвідомо потягнулася до телефону в кишені…
“Піду прогуляюся, заодно хліба куплю,” — збрехав він.
А на вулиці одразу набрав номер Наталі.
“Привіт, Котику! Так сумував. Не можу бути вдома. Хочу до тебе! Можу заїхати зараз?”
“Привіт! Чекаю, цьом!” — промайкнула Наталя.
Дмитро приніс хліба, скривився від плачу дитини й сказав Лесі, що його терміново викликають на роботу.
Він працював у змінному графіку, тож брехня про заміну хворого колеги вийшла правдоподібною.
Леся розуміюче кивнула й хотіла поцілувати чоловіка, але він ніби випадково ухилився.
Дитина заснула, а Леся сиділа в порожній кімнаті й обдумувала його слова.
Так, вона змінилася з часів весілля — перестала доглядати за собою, поповніла.
Малий забирав усі сили, тому їла вона коли вдасться, і навіть серед ночі.
На годиннику була вже 23-тя.
Вона спробувала подзвонити чоловікові, але телефон був вимкнений.
Погодувавши сина, Леся пішла спати.
А вранці прийшов Дмитро й одразу заявив, що йде з сім’ї. Що полюбив іншу, а її — ні. Але сина не покине й даватиме гроші на утримання.
Важко описати, що відчула Леся. Але вона стрималася — не заплакала, не благала залишитися.
Минув рік…
За цей час багато змінилося. Син підріс і пішов у садочок. Леся влаштувалася на роботу, записалася у спортзал і басейн. Вага почала повільно йти. Стройною вона не стала, але фігура була вже приємнішою.
На роботі їй одразу почав допомагати колега на ім’я Василь.
А одного разу він запросив її у кіно, потім у парк. Незабаром вони почали зустрічатися, а через півроку одружилися. Лесині форми Василя не бентежили. Він бачив лагідну усмішку, гарні очі й цінував її характер.
Сина Лесі він також прийняв як рідного, і згодом хлопчик почав називати його татом.
Якось Леся зустріла сусідку зі свого колишнього будинку.
“Лесю, а я ж Дмитра бачила! Представ, одружився з коханкою! Вона недавно народила, так розплылася. Тепер він постійно “на роботі” затримується.”
Лесі було все одно. Колишнього вона давно не бачила. Аліменти платив, але смішні гривні, сином цікавився рідко. Але їй це було неважливо.
Бо тепер вона була щаслива з Василем — справжнім чоловіком і батьком для її дитини.
*Життя інколи здається несправедливим, але воно завжди дає другий шанс. Іноді треба знайтиІ раптом Леся зрозуміла, що справжнє щастя — це не зовнішність, а ті, хто любить тебе справжньою.
