**Олов’яне світло**
Коли Ярослав повернувся до свого міста, загубленого серед пагорбів Поділля, ніхто не знав, навіщо він це зробив. Він і сам не міг пояснити. Ранок був похмурим, з дрібним дощем, що миттю вбирався в асфальт. Він встав, заварив гіркий чай, зібрав потерту сумку, поклавши туди стару шкіряну куртку, що пахла сирістю та сіллю, запальничку Zippo, подаровану колись Сашком, та квиток в один бік. Квиток він купив навмання, ніби чиясь невидима рука вела його пальці по клавіатурі.
Місто зустріло його запахом мокрої землі, іржавого заліза та втомленими тінями від облуплених “хрущовок”. Усе було майже як п’ятнадцять років тому — тільки фарба на стінах вигоріла ще більше, іржа на перилах в’їлася глибше, а вивіски над магазинами миготіли тьмяним неоном, ніби задихалися. Але головне — він сам змінився. Чи, може, наблизився до того, ким був колись? У це вірилося з труднощами.
Його звали Ярослав. Колись він виїхав звідси, грюкнувши дверима так, що дзвеніли шибки, навпилки закинувши в рюкзак пару речей та вирвавши з родинного альбому одну фотографію — де мати обіймає його за плечі, а він, підліток з похмурим поглядом, дивиться кудись убік, ніби відчуваючи неминуче. Тоді йому здавалося, що він не просто покидає це містечко — він скидає з себе стару шкіру, виривається з клітки, щоб знайти свободу, нове життя, щось справжнє.
Тепер свободи не відчувалося.
На вокзалі його ніхто не зустрічав. Він і не чекав. Потяг зупинився, двері відчинилися з втомленим скрипом, люди навколо спішили — до рідних, до таксі, до своїх справ. Ярослав залишився на пероні, стискаючи ручку сумки, дивлячись на облуплену лавку під вивіскою «Квитки». Усе тут було до болю знайомим, до скреготу у скронях.
Мати перенесла інсульт. Вона лежала вдома, майже нерухома, лише очі ковзали по тріщинах на стелі. Він дзвонив пару разів — трубку брав батько. Говорив стисло, без зайвих слів. У батька тепер була нова сім’я, малі діти, які, мабуть, навіть не чули про Ярослава.
Сестра зникла у Львові, лишивши лише листівку з видом на Площу Ринок та написом: «У нас усе гаразд». Підпису не було. Ярослав шукав її — дзвонив, писав, але у відповідь була тиша. Потім здавався. Втомився.
Він зняв кімнату у тітки Марії — тієї самої, що колі пекла йому пиріжки з капустою, мазала йодом розбиті лікті та розповідала, як її чоловік пропрацював вік на лісопилці, поки не помер від серцевого нападу. Її дім не змінився: облуплені стіни, старий плед на дивані, саморобний чохол на телевізорі. Тітка Марія, згорблена, пахнуча травами та дешевим милом, подивилася на нього й похитала головою.
— Ну що, Ярику, знову до нашої глушини? Не прижився там? — запитала вона, підливаючи чай у тріснуту чашку.
Він знизав плечима. — Потрібно було. Просто… потрібно.
На четвертий день він пішов до закинутих сараїв.
Там, у шістнадцять, вони з Сашком лагодили стару «Таврію», що дісталася від діда. Мріяли переробити її на щось подібне до позашляховика та махнути на південь, до моря. До моря вони не доїхали. Того року Сашка посадили — бійка, пляшка, смерть. Місцеві шепотіли: «не пощастило хлопцеві», але Ярослав знав — йому пощастило, що не його забрали. Він був поруч, коли все трапилося, але тоді просто втік. Повернувся та пішов.
Потім — навчання, робота, життя, схоже на чужий одяг, який надів, бо нічого іншого не було. Життя сіре, без яскравих фарб, як старий фільм, який дивишся до кінця, бо вимкнути вже пізно. І ось він знову тут, біля сараїв, серед іржавого заліза, запаху мастила та закинутих машин, ніби повернувся до коренів, які давно мали зігнити.
Сашка, казали, недавно випустили. Його можна було знайти у занедВін стояв біля старої «Таврії», дивлячись, як світло від фонаря пробивається крізь дірку в бляшаному даху, і раптом зрозумів, що повернувся не тому, що шукав минуле, а тому, що воно так і не відпустило його.
