Джуля сиділа біля підїзду. Всі сусіди вже знали, що родина з двадцять другої квартири виїхала надовго, а тепер у дворі оселилася собака з непохитним бажанням дочекатися їхнього повернення
То було на початку 90-х у невеликому українському містечку. Ранок був теплий, червневий, коли раптом, біля дверей книгарні, різко скрипнули гальма. На звук вибігли продавчині, але на вулиці вже майже нікого не було.
Прямо біля бордюру лежала собака. Вона сумно вила й марно намагалася підвестися: задні лапи взагалі не слухалися.
Найрішучіша з дівчат, Віра, кинулася до тварини. Лагідно заговорила, обережно торкнулася морди й спини намагаючись зрозуміти, що сталося.
Ну що там, Вір?
Поруч нерішуче стояли Наталка й завідувачка Олена Василівна. Їм було страшно побачити щось особливо страшне, хоча зовнішніх ран у собаки не було. Те, як безсиллям тяглися її задні лапи, говорило про серйозну травму.
Дівчата, давайте занесемо її до підсобки, запропонувала Віра. Може, оклигає. На вулиці залишати не можна.
Наталка поглянула на Олену Василівну. Та, трохи вагавшись, погодилася:
Добре, зараз щось підстелимо Донесеш сама?
Донесу, відповіла Віра, підбираючи найзручніший спосіб.
Собака була невеликою дворняжкою із явною ляльчою зовнішністю. Худа, брудна, без нашийника очевидно, безпритульна.
Весь день вона пролежала у підсобному приміщенні, а під вечір, трохи прийшовши до тями, змогла випити води та зїсти їжу не підводячись. Пересуватися не могла.
Наступного дня Віра попрохала батька під час обідньої перерви заїхати за нею й завезти до ветеринара.
У містечку був лише один непримітний веткабінет, без апаратури та рентгену, й лікар не міг сказати нічого конкретного:
Може, відійде Собака молода, міцна. За доброго догляду житиме, мовив він, серйозно дивлячись. А от ходити дуже малоймовірно.
Зворотню дорогу всі мовчали. Віра на задньому сидінні обіймала собаку, а батько час від часу поглядав на них у дзеркало й зітхав. За вечерею сказав:
Вірочко, старайся не звикати й її до себе не привчай. Восени ж переїжджаємо.
Я памятаю, тату, тихо відповіла Віра.
Собаку назвали Джулією. Так вона й залишилась жити у підсобці книгарні. Перші два тижні майже не вставала, а потім почала виповзати у двір задні лапи безжиттєво волочились за нею.
Що з нею робити? На дворі загине, а додому ніхто не візьме обговорювали продавчині. Добре, що Олена Василівна дозволила тримати тут.
Сама Джуля, здається, особливо не страждала від хвороби. Повільно досліджувала двір, все обнюхувала, робила свої собачі справи й поверталась на місце.
По вихідних дівчата брали її до себе по черзі. Тільки Віра відмовлялася: за кілька місяців їхню сімю чекав переїзд до Херсона тато отримав нову роботу, і родина мала слідувати за ним. Він мав рацію: ще більша привязаність лише обтяжить розлуку.
Та Віра й сама відчувала, що вже привязалася. З тієї першої хвилини, коли зустрілася з собачим поглядом на дорозі. Джуля дивилася на неї по-особливому тепло й віддано.
Та одного разу Вірі таки довелося забрати собаку на вихідні дівчата не могли.
Лише один раз! благала вона під пильним батьковим поглядом. У всіх справи, поїздки, на шашлики
Ми ж самі теж на дачу збираємося, донісся мамин голос із кухні.
Джуля одразу понеслася до мами. Ніби зрозуміла, що саме від неї треба здобути прихильність. Волочачи лапи, викликала жалість, а ще глянула тим сумним «голодним» поглядом, і вже за хвилину мама зітхала:
Бідненька Ти їсти хочеш? Віро, може, ви її в книгарні не годуєте? Нічого, візьмемо тебе із собою на дачу. Тато шашлик смажитиме, тобі сподобається
Віра зустрілася поглядом із татом, а він лише похитав головою.
На дачі Джуля була найщасливішою: і шашлики, і сусідський пес Бровко, який одразу прийняв її за свою. Наступного дня, повернувшись до квартири, вона лягла біля ліжка Віри, наче жила тут завжди.
Тому повернення зранку до книгарні стало для Джулі шоком. Весь день непокоїлася в підсобці, а коли її випустили до двору, просто зникла.
Продавчині кликали її, шукали, але Джуля так і не прийшла до закриття магазину.
Віра сильно переживала. Пішки поверталася додому, на кожному кроці кликала:
Джуля! Джуля, ти де? Знайдися
І Джуля знайшлася просто біля її підїзду, ледве жива. Було видно, що шлях дався важко. Але, побачивши Віру, вона вибухнула радістю вищала, лизала руки, крутилася, ніби хвіст у неї нарешті заворушився.
Повертати її до магазину вже не було сенсу дорогу додому знала. Й замикати її там Віра більше не змогла б.
А далі що? питав батько, дивлячись на щасливу Джулю біля ніг дочки.
Я планую її лікувати, тату. І надіюся, ти мені допоможеш.
За тиждень у Віри починався відпустка потім вона мала звільнитися. Останні два з гаком місяці до переїзду вирішила присвятити Джулі.
Батько кілька разів возив їх до обласного центру там була серйозна клініка з рентгеном. Лікарі обіцяти нічого не могли, але погодилися оперувати шанс зявився.
Віра з Джулею перебрались на дачу. Віра доглядала за нею щохвилини: ліки, масажі, тренування лап. Собака, здавалось, вчиться ходити наново.
Спочатку здавалось, що зусиль немає. Та батьки, навідуючись, бачили зміни: лапи вже не волочилися безсило, хоч і розїжджалися.
Через місяць Джуля вже носилася за Бровком, смішно перевалюючись, а ще через місяць лишилась лише легенька хромота.
Віра раділа її перемогам, але серце боліло незабаром розлука, й часу обмаль.
Сусідка, господиня Бровка, запропонувала:
Залишай її мені. Їм удвох веселіше, і місце знайоме, не так тужитиме
В день відїзду Віра відвела Джулю до сусідки «в гості до Бровка». А ввечері родина вже їхала потягом до Києва. Потім літак на Одесу, пересадка і ось вони в Херсоні.
Розібравши речі, Віра зателефонувала сусідці. І почула саме те, чого найбільше боялася.
Вночі Джуля щось запідозрила, цілу ніч копала під парканом. Вранці сусідка побачила у дворі лише Бровка. Відчувши марність чекання, рушила до Віриної квартири.
І побачила Джулю у підїзду. Собака впізнала її, але ричанням дала зрозуміти: ходити не піде. На шум збіглися сусіди всі знали, що родина з двадцять другої квартири виїхала. А тепер біля дверей сидить собака, яка вирішила чекати.
Скільки б це не тривало.
Віра телефонувала іншій сусідці Оксані Сергіївні із квартири двадцять три. Та тримала її у курсі:
Сидить твоя Джуля біля підїзду, як вартовий нікого до себе не підпускає. Я твою сусідку з дачі зустрічала і вмовляла її, і ковбаскою спокушала, а вона нічого!
Віра намагалась переказати Оксані Сергіївні гривні на корм, але та рішуче відмовилась:
Що ти, Вірочко! Її весь двір підгодовує! Які зараз гроші
Почалась зима. Жителі дому, в тому числі й Оксана Сергіївна, часто пускали Джулю до підїзду погрітися. Вона підіймалась на третій поверх, до 22-ї квартири, й лягала на килим перед зачиненими дверима. Виглядала, ніби чудово розуміла, що господарів немає, і, трохи зігрівшись, знову вибиралася надвір на своє неспокійне чергування.
Віра спілкувалася і з дівчатами з книгарні. Вони теж приходили до будинку, щоб провідати знайому собаку. Джуля радісно їх впізнавала, з вдячністю брала гостинці, але йти з ними навідріз відмовлялась.
Віра рвалася душею: хотіла все залишити та повернутися швидше, але серйозні обставини, включно з грошима, втримували її на півдні. Початок 90-х був важким, люди виживали як могли.
Повернутися вдалося лише в червні. Підходячи до підїзду, Віра помітила Джулю. Собака сиділа нерухомо, вуха насторожені, але від тремтіння в тілі видно було: вже впізнала господарку і боялася надто рано повірити в щастя, щоб воно не розтануло.
Далі були обійми, сльози і почуття неймовірного дива. Здавалося, що серце вискочить, і у собаки також.
Літо минуло миттєво. У серпні приїхали батьки у тата місяць відпустки, але вже у вересні нова поїздка ще на рік. Віра вмовляла забрати Джулю із собою. Мати питально дивилась на чоловіка, а він мовчав, хмурився й важко зітхав. Шлях довгий і нелегкий навіть для людей, що вже казати про собаку, яка майже не знала транспорту та гомінких міст.
Напруга у повітрі. Джуля тонко відчувала настрій родини, нервувала й не відходила від Віри. І раптом одного ранку тато сказав дочці збиратись із собакою:
Їдемо. Будемо робити їй документи. Без щеплень ні в потяг, ні в літак не пустять.
Місцевий ветлікар, за кілька банок варення, оформив Джулі ветпаспорт і поставив потрібні позначки про щеплення. На офіційні процедури часу було обмаль.
Ввечері тато шив Джулі намордник тоді купити собачі речі було непросто. Джуля, яка ніколи такого не носила, під час примірки сиділа чемно, ніби розуміла всю важливість, і світилася гордістю й щастям.
Все, їдеш із нами, мовив тато, завершуючи останній стібок. Тільки, Джуля, не підведи
І Джуля не підвела. Жодного разу родина не пошкодувала за рішенням. Спочатку доїхали потягом, потім аеропорти, пересадки. Собака із ними літала на військово-транспортних літаках по усьому півдню України, побувала у Криму та на Одещині. Через рік сімя повернулась додому.
Джуля прожила з ними тринадцять прекрасних, добрих і справді щасливих років і завжди залишалась вірною, слідуючи за своєю Вірою всюди, куди б вона не пішла.
