Джуля біля під’їзду. Весь двір знає: родина з 22-ї квартири поїхала надовго, та у дворі залишилася собака, яка вперто чекає на своїх господарів… Ця історія трапилася на початку 90-х у невеличкому українському містечку. У прохолодний червневий ранок біля дверей книжкової крамниці раптом пролунав гострий скрегіт гальм. На гамір одразу вибігли продавчині, але коли вони вийшли на вулицю — вона була майже порожньою… На узбіччі лежала собака, жалібно скиглила, намагаючись підвестися — та задні лапи її не слухалися. Найсміливіша дівчина, Віра, кинулася до тваринки. Лагідно говорила і обережно торкалася морди й спини, щоб зрозуміти, що сталося. — Ну як там? — хвилювалися Наталя й завідувачка Олена Олексіївна, не наважуючись підходити ближче, боїлися побачити щось страшне. Зовні рани не було, але безвольно волочилися задні лапи — серйозна травма. — Дівчата, давайте віднесемо її в підсобку, — запропонувала Віра. — Можливо, оговтається. На дворі залишати не можна. Наталя запитально глянула на завідувачку, і та після роздумів погодилася: — Гаразд, зараз щось підстелимо… Справишся? — Справлюся, — відповіла Віра, приміряючи зручний захват. Собака була без породи, середнього розміру, із чимось лайкоподібним у зовнішності. Худа, брудна, без нашийника — швидше, дворовий пес. Весь день вона пролежала в підсобному приміщенні. Під вечір трохи оговталась, випила води й поїла, не встаючи. Але рухатися не могла. Наступного дня Віра вмовила батька приїхати під час обідньої перерви й відвезти скалічену до ветеринара. У місті був лише один невеликий веткабінет, без обладнання й навіть без рентгену, тому лікар конкретного нічого не сказав: — Можливо, з часом одужає. Собака молода, міцна. При доброму догляді житиме, — сказав він серйозно. — А от ходити… дуже малоймовірно. Увесь шлях додому їхали мовчки. Віра сиділа позаду, обіймаючи собаку, а батько дивився в дзеркало й важко зітхав. За вечерею сказав: — Віронько, намагайся не прив’язуватися. І вдома не привчай. Восени ж переїжджаємо. — Знаю, тату, — тихо відповіла Віра. Собаку назвали Джуля. Вона залишилася жити в підсобці книжкової крамниці. Перші два тижні майже не вставала, пізніше стала виповзати на двір — задні лапи волочила за собою. — Що з нею робити? На вулиці пропаде, а додому взяти ніхто не зважиться… — обговорювали продавчині. — Добре, що Олена Олексіївна дозволяє тримати її тут. Джулю її хвороба, здається, не надто пригнічувала. Потроху оглядала двір, нюхала, виконувала свої собачі справи й поверталася на місце. У вихідні дівчата брали її по черзі додому. Тільки Віра відмовлялася: за кілька місяців — переїзд на далекі східні терени, на два роки — батько їде працювати, а родина за ним. Він мав рацію: прив’язаність зробить усе тільки складнішим. Але Віра вже це відчула: вона прикипіла серцем до Джулі з тієї хвилини, як уперше побачила її погляд на дорозі. І собака дивилася на неї по-особливому, тепло, віддано. Але одного разу Вірі таки довелось забрати Джулю додому — у всіх були свої справи. — Одна-єдина ніч! — виправдовувалася вона перед суворим батьком. — У всіх поїздки, шашлики, пікніки… — Ми також на дачу збиралися, — донісся голос мами з кухні. Джуля одразу побігла до мами. Наче зрозуміла, що саме вона — головна людина, яку треба сподобатися. Волочені лапи і так викликали жаль, а ще песик подивився сумним «голодним» поглядом — і через хвилину мама вже нарікала: — Бідненька… Їсти хочеш? Вірусь, її в магазині не годуєте, чи що? Нічого, поїдемо з нами на дачу. Тато шашлики задумав, тобі сподобається… Віра уважно глянула на батька, а він лише похитав головою. На дачі Джуля була щасливою: і шашлики, і сусідський пес Бім одразу прийняв її як давню подругу. Наступного дня, повернувшись у квартиру, вона вклалася біля ліжка Віри — так невимушено, наче жила там завжди. Тому ранкове повернення в магазин для собаки стало стресом. Вона хвилювалась, а коли в обід її випустили у двір — просто зникла. Продавчині шукали її, кликали, але Джуля повернулася тільки до вечора — просто до під’їзду Віри, ледве жива. Видно було, що шлях був важким. Але побачивши Віру, вона вибухнула радістю: визжала, облизувала руки, крутилася, наче хвіст у неї аж закружляв. В магазин повертати її вже не було сенсу — дорогу до дому вона знала. Та й замикати там Віра вже не змогла би. — Що далі? — питав батько, дивлячись на щасливу Джулю біля ніг доньки. — Я буду її лікувати, тату. І сподіваюся, ти допоможеш. За тиждень у Віри почалася відпустка, потім вона планувала звільнитися. Останні два з лишком місяці перед переїздом вона вирішила присвятити Джулі. Батько кілька разів возив їх в обласний центр — там була добротна клініка з рентгеном. Лікарі не давали гарантій, але взялися за операцію — шанс з’явився. Віра з Джулею перебралися на дачу. Віра дбала про неї щомиті: ліки, масажі, тренування лап. Собака наче вчилась ходити заново. Спершу здавалося, що змін нема. Але батьки, які навідували їх, помічали маленькі покращення: лапи вже не волочилися, хоча ще роз’їжджалися. Через місяць Джуля бігала за Бімом, кумедно перевалюючись, а ще місяць — залишилася тільки легка кульга. Віра раділа за свою підопічну, але серце стискалося від думки про розлуку — часу майже не залишалося. Сусідка, господиня Біма, запропонувала: — Залишай її мені. Їм удвох веселіше, місце знайоме, легше буде пережити сум… У день від’їзду Віра привела Джулю до сусідки, «у гості до Біма». А вже ввечері родина їхала потягом до Києва, потім літаком до Одеси, потім пересадка — і ось вони у новому місті. Розібравши речі, Віра зателефонувала сусідці. І почула те, чого найбільше боялась. Вночі Джуля відчула щось недобре і всю ніч рила підкоп. Вранці сусідка побачила у дворі тільки Біма. Зрозуміла, що чекати марно, поїхала до будинку Віри. Побачила Джулю — біля під’їзду. Собака впізнала її, але ричала, даючи зрозуміти: йти далі не хоче. На галас зібралися сусіди — всі знали, що сім’я з 22-ї квартири поїхала надовго. А тепер біля під’їзду сиділа собака, яка вирішила чекати. Тижнями, місяцями — скільки треба. Віра зв’язувалася з Ольгою Миколаївною з квартири 23. Та часто повідомляла: — Сидить ваша Джуля біля під’їзду, наче вартова! Нікому не довіряє. Я разом із вашою сусідкою з дачі й вмовляла, й ковбасою заманювала — ніяк! Віра намагалася переказати гроші на корм, але Ольга Миколаївна категорично відмовилась: — Що ти, Вірочко… Її весь двір підгодовує! Які ж тут гроші… Минула зима. Мешканці будинку, і Ольга Миколаївна зокрема, часто впускали Джулю у під’їзд, щоб та зігрілась. Собака підіймалася на третій поверх, лягала на килимок біля дверей 22-ї квартири. Здавалося, чудово розуміла — господарів нема, і як тільки відчує тепло, знову вибиралась на вулицю — далі чекати. Віра телефонувала і продавчиням з книжкової. Вони теж кілька разів приходили до будинку навідати знайому собаку. Джуля радісно їх впізнавала, приймала гостинці, але вперто не йшла з ними. Віра рвалася душею: їй так хотілося кинути все й повернутися додому якнайшвидше, але життєві обставини й фінанси змушували лишатися на новому місці. На початку 90-х були нелегкі часи, доводилося виживати як могли. Повернутися вдалося лише у червні. Підходячи до під’їзду, Віра побачила Джулю. Собака сиділа нерухомо, наслухаючи, але за дрібною дрижакою було видно — вона вже впізнала господиню й боїться рано повірити у щастя, щоб воно раптом не зникло. Далі були обійми, сльози й відчуття справжнього дива. Серце, здається, вистрибувало, і у собаки — теж. Літо пролетіло миттєво. У серпні приїхали батьки — у тата був відпустка, але у вересні була нова відрядження, ще на рік. Віра вмовляла взяти Джулю з собою. Мама питально глянула на батька, а він мовчав, насуплений і важко зітхав. Дорога мала бути довгою і непростою навіть для людей, не кажучи вже про собаку, яка звикла до свого двору й спокою. Усе було напружено. Джуля відчувала настрій родини, нервувала, не відходила від Віри. І раптом одного ранку батько сказав — збиратися разом із собакою: — Поїхали робити документи. Без щеплень ні в потяг, ні в літак не пустять. Місцевий ветеринар за кілька банок смачного варення влаштував Джулі ветпаспорт заднім числом і поставив усі необхідні відмітки про щеплення. Головне — швидко. Ввечері батько шив для Джулі намордник — купити готовий у ті роки було важко. Собака, ніколи не носивши нічого подібного, під час примірянь сиділа слухняно, ніби розуміла важливість моменту й пишалась. — Все, їдеш з нами, — сказав батько, роблячи останній стібок. — Джуля, головне — не підведи… І Джуля не підвела. Родина ніколи не шкодувала про це рішення. Спочатку їхали потягом, потім — аеропорти, пересадки. Собака разом із ними літала на військових транспортних літаках по всьому південному сходу, побувала навіть у Криму й на Карпатах. Через рік повернулися додому. Джуля прожила поруч тринадцять яскравих, добрих і справді щасливих років — і завжди залишалася вірною, крокуючи за своєю Вірою будь-куди, де б та не була.

Зоряна сиділа біля підїзду. Всі сусіди вже знали, що родина з 14-ї квартири поїхала надовго, а тепер у дворі зявився пес з твердим наміром дочекатися їх

Це трапилося у першій половині девяностих у затишному провінційному містечку на Поділлі. Вранці, на початку червня, біля дверей книжкової крамниці раптово пролунав різкий писк гальм. Продавчині одразу вибігли на шум, але вулиця була майже порожньою

Біля самого узбіччя лежав пес. Він жалібно скиглив та намагався підвестися, але задні лапи абсолютно не слухались.

Найсміливіша із дівчат, Марічка, одразу ринулася до тварини. Говорила до неї лагідно, обережно доторкалася до мордочки і спини, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Що там, Марічко? запитала Олеся, не наважуючись підійти ближче. Поряд стояла завідувачка, пані Галина Степанівна. Вони боялися побачити щось страшне, але зовнішніх ран у собаки не виявилося. Зате невидимі травми були відчутні по тому, як безвольно тягнулися задні лапи.

Давайте перенесемо її до підсобки, запропонувала Марічка. Може, відійде від шоку. Не можна залишати на вулиці.
Олеся поглянула на завідувачку, і та після паузи погодилася:

Добре, зараз постелимо щось Зможеш донести?
Донесу, відповіла Марічка, підбираючи зручний спосіб.

Пес був схожим на дворнягу, трохи нагадував лайку. Худий, брудний, без ошийника вочевидь, вуличний.

Весь день він пролежав у підсобці, ближче до вечора трохи опритомнів, випив води й зїв їжу, не підводячись. Пересуватися не міг.

Наступного дня Марічка вмовила батька заїхати за нею під час обідньої перерви і відвезти нещасного собаку у ветклініку.

У містечку була лише одна мала ветлікарня, без устаткування і навіть рентгену, тому лікар нічого певного сказати не міг:

Може, згодом стане легше Собака ще молода, міцна. При доброму догляді житиме, серйозно сказав він. А от ходити дуже малоймовірно.

Дорогою додому всі мовчали. Марічка сиділа позаду, обіймаючи собаку, а тато час від часу поглядав на них у дзеркало і тяжко зітхав. Ввечері за вечерею він сказав:

Марічко, тільки не привязуйся. І не звикай до неї восени ж їдемо.
Я памятаю, тату, тихо відповіла Марічка.

Собаку назвали Зоряна. Так вона й залишилася жити у підсобці магазину. Перші два тижні майже не вставала, а потім стала виповзати у двір і тягти за собою безпорадні задні лапи.

Що з нею робити? На вулиці пропаде, а додому ніхто не візьме обговорювали продавчині. Добре, що Галина Степанівна дозволила тримати тут.

Сама Зоряна здається, не надто переймалася своєю бідою. Помалу досліджувала двір, нюхала все поспіль, поверталася на своє місце.

На вихідні дівчата забирали її по черзі до себе. Лише Марічка відмовлялася: незабаром їхала з сімєю аж на схід України на два роки тато їхав по роботі, а родина слідувала за ним. Він був правий чим більша привязаність, тим важче потім прощатися.

Втім, Марічка вже відчувала ту саму привязаність, з першої хвилини погляду в собачі очі на дорозі. І Зоряна дивилася на неї особливо тепло й вірно.

Одного разу Марічці таки довелося забрати собаку до себе на вихідні жодна інша дівчина не могла.

Тільки цього разу! виправдовувалася вона перед суворим поглядом батька. Всі поїхали в гості, в ліс, на пікнік
Ми, взагалі-то, теж збиралися на дачу, долинув голос мами з кухні.

Зоряна одразу побігла туди, ніби розуміла, що мама головна людина, чию прихильність треба завоювати. Від її погляду з жалем і надією мати одразу розчулилася:

Бідненька Ти голодна? Марічко, ви там в магазині її не годуєте? Нічого, поїдеш з нами на дачу. З Ярославом шашлики посмажимо, тобі сподобається

Марічка поглянула на тата, але він тільки усміхнувся.

На дачі Зоряна була щасливою: і шашлик, і сусідський пес Рябко, який одразу сприйняв її, як свою. Наступного дня, повернувшись у квартиру, вона лягла біля ліжка Марічки так природно, мовби завжди тут жила.

Тому ранкове повернення у магазин стало справжнім шоком для Зоряни. Вона хвилювалася цілий день, а коли її випустили у двір, просто зникла.

Продавчині кликали її, шукали, але до закриття магазину Зоряна не повернулася.

Марічка переживала неймовірно. Вона вирішила йти додому пішки та шукала собаку на кожному кроці:

Зоряно! Зоряна, де ж ти? Знайдись

І Зоряна знайшлася біля її підїзду, ледве жива, але, побачивши Марічку, вибухнула радістю: скиглила, лизала руки, аж хвіст ледве заворушився.

Вертати її до магазину не було сенсу дорогу додому вона вже знала. Відпустити її Марічка теж не змогла би.

Що будемо далі? питав батько, дивлячись на щасливу Зоряну біля ніг доньки.
Я її лікуватиму, тату. І сподіваюся на твою допомогу.

У Марічки якраз починався відпустка, а потім вона мала звільнитися. Два з половиною місяці, що залишалися до відїзду, вона вирішила присвятити Зоряні.

Тато кілька разів відвозив їх у обласний центр, де була сучасна приватна ветклініка з рентгеном. Лікарі не давали гарантій, але погодилися на операцію тож шанс ще був.

Марічка з Зоряною перебралися на дачу. Вона доглядала за собакою ліки, масажі, тренування лап. Зоряна ніби вчилася ходити знову.

Спершу здавалося, що це марно. Але батьки, які приїздили провідати, бачили маленькі покращення: лапи вже не тягнулися без життя, хоча і розїжджалися.

Через місяць Зоряна вже гасала за Рябком, смішно перевалюючись, а ще через місяць залишилася ледь помітна кульгавість.

Марічка була щаслива за неї, але серце стискалося незабаром мав настати час прощання.

Сусідка, господиня Рябка, запропонувала:

Лишай її мені. Їм двом разом веселіше, та й місце знайоме, легше буде звикати

В день відїзду Марічка привела Зоряну до сусідки «в гості до Рябка». А ввечері родина вже їхала потягом до Києва. Потім був переліт до Харкова, пересадки і ось вони в Маріуполі.

Розпаковуючи речі, Марічка зателефонувала сусідці. І почула саме те, чого найбільше боялася.

Вночі Зоряна відчула щось недобре і всю ніч копала підкоп. Вранці у дворі була лише Рябко. Сусідка зрозуміла: чекати марно, і поїхала до дому Марічки.

І побачила Зоряну біля підїзду. Собака впізнала її, але гарчанням дала зрозуміти, що йти не збирається. На шум зібралися сусіди всі вже знали, що родина з 14-ї квартири поїхала далеко, а собака вирішила, що все одно буде чекати.

Стільки, скільки потрібно.

Тепер Марічка дзвонила іншій сусідці пані Ользі Дмитрівні з 15-ї квартири. Та завжди тримала її у курсі справ:

Сидить твоя Зоряна біля підїзду, як вартова! До себе нікого не підпускає. Сусідка з дачі пробувала переконати, навіть ковбасою заманювала марно!

Марічка намагалася переслати пані Ользі гроші на корм для собаки, але та категорично відмовилася:

Та ти що, Марічко Її весь двір підгодовує! Які ж тут гроші, всі свої.

Настала зима. Мешканці, в тому числі й пані Ольга, впускали Зоряну в підїзд, щоб та хоча б трохи зігрілася. Собака підіймалась на третій поверх до 14-ї квартири, і залягала на коврик перед зачиненими дверима. Здавалося, вона чітко розуміла, що господарів немає вдома, але, відчувши тепло, знову виходила на вулицю продовжувати свої мовчазні чергування.

Марічка також спілкувалася з дівчатами з книжкового магазину. Ті навідували знайому собаку, Зоряна раділа гостям, приймала частування, але з ними не йшла.

Марічка розривалася душею: хотіла кинути все і повернутися додому якомога швидше, але обставини й складне фінансове становище тримали її на сході України. У ті роки людям справді доводилося виживати.

Повернулася вона лише у червні. Підходячи до підїзду, Марічка помітила Зоряну. Та сиділа нерухомо, настороживши вуха, але по легкій дрожі видно вже впізнала свою господиню і боялася повірити у щастя.

Далі були сльози та обійми, і відчуття справжнього дива. Так ніби серце вискакує, і в собаки також.

Літо промайнуло, мовби мить. В серпні приїхали батьки у тата був місячний відпустка, але у вересні на нього чекала ще одна поїздка на рік. Марічка благала, щоб взяли Зоряну із собою. Мама дивилася на чоловіка, а той мовчав, хмурівся і тяжко зітхав. Дорога була складна навіть для людей, що вже казати про собаку, яка не звикла до транспорту та шумних міст.

Зоряна вловлювала родинне напруження і майже не відходила від Марічки. І раптом одного ранку батько сказав доньці збиратись разом із собакою:

Поїхали оформляти їй документи. Без щеплень ні у потяг, ні в літак її не пустять.

Місцевий ветеринар за кілька кілограмів домашньої ковбаси зробив Зоряні ветпаспорт заднім числом і поставив потрібні позначки. На офіційні процедури часу вже не лишалося.

Ввечері тато власноруч пошив Зоряні намордник у ті часи купити потрібне для тварин було важко. Зоряна, ніколи не носивши нічого схожого, під час примірок сиділа смирно, ніби розуміла важливість моменту.

Їдеш з нами, сказав тато, ставлячи останній шов. Не підведи, Зоряно

І Зоряна не підвела. Родина жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Спершу подорожували потягом, потім літаками з пересадками і у військових транспортних літаках по всій Україні. Зоряна побувала і на Закарпатті, і на Волині, і на Херсонщині. Через рік родина повернулася додому.

Зоряна прожила поруч тринадцять яскравих, добрих та справді щасливих років і завжди залишалася відданою, крокуючи слідом за своєю Марічкою, хоч куди та не йшла.

Дружба між людиною і твариною вчить нас найважливішому: щире серце й вірність завжди перемагають відстань та час, а доброта, проявлена у важку хвилину, повертається сторицею.