Дзвінок із минулого: повернення батька
Ігор зачинив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— От і все, тепер працюватиме. Морозитиме, але треба перевірити, — сказав він господині. — Маєте порожню пластикову миску? Налийте води та поставте у морозилку. Ввечері подзвоню: якщо вода замерзне — значить, усе гаразд.
Раптом телефон знову задзвонив. Новий клієнт, подумав Ігор і відповів:
— Алло, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що лагодити? Так, я Коваленко Ігор Васильович, якщо це для вас важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Ігор ледь не випустив телефон з рук.
Голос представився — Коваленко Василь Павлович. До Ігоря дійшло: це його батько, якого він не бачив і не чув більше двадцяти років. Серце закалатало, а в голові промайнули уривчасті спогади.
— І що… ви хочете? — Ігор запнувся, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звичайно, всього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, пізніше передзвоню, — він скинув дзвінок і тихо, з сарказмом промурмотів: — Отакої…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просити зібрався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, певно. Грошей, звичайно, хоче! Ігор хмикнув, повертаючись до роботи.
— Ну що, домовилися? — сказав він господині. — Ввечері подзвоню, перевірте воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Ігор поїхав на наступний виклик. Літня жінка покликала полагодити пральну машинку — текла. Бабуся виявилася балакучою, одразу запросила його на чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумовий ущільнювач у дверцях просідав. Ігор поправив його, і течі зупинилася. Інший майстер зажадав таку ціну, що бабуся відмовилася. Ігор же узяв мінімум — наживатися на пенсіонерів сумління не дозволяло. Бабуся була в захваті, усе повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ігор ніяково посміхався, пив чай, обіцяв зайти, якщо щось ще зламається.
Але думки його були зайняті дзвінком батька. У пам’яті виринали неясні образи. Коли батьки розлучилися, Ігорю було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Ігоря з дитсадка. По дорозі присів у парку на лавку, дістав із кишені пляшку пива й почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, та життя таке. Потім він напився, розлігся на лавці й заснув. Ігорю стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той відмахнувся. Перехожі озиралися, а Ігор, вирішивши, що батькові до нього немає діла, пішов додому сам. Дорога була довгою, дому все не було видно, і хлопчик блукав, поки його не знайшла сусідка.
Мати тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який же ти батько?
Батько поїхав у інше місто. Іноді надсилав гроші, іграшки. Мата посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Ігорку?
Коли Ігорю виповнилося десять, мати познайомила його з дядьком Олексієм.
— Сину, дядько Олексій хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Ігорю не став. Частина її любові тепер належала Олексію, а Ігор почував себе зайвим.
Ввечері Ігор неохоче дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Той відповів одразу:
— Ігорю, давай зустрінемося, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув Ігор.
Мати колись казала, що Олексій хоче його усиновити, дати своє прізвище. Вони ж родина. Але Ігор відмовився. Йому було важливо залишитися Коваленком Ігорем Васильовичем, зберегти цей невидимий зв’язок із батьком. Мати хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, але Ігор усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нема на що.
Наступного вечора він йшов до бульвару, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей — допоможе, але на цьому все. Батько надсилав подарунки, гроші — борг віддасть, і кінець. У матері є Олексій, її це не хвилювало.
— Соромно йому, от і посилає, — казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Ігор побачив літнього чоловіка. Той піднявся з лавки й пішов назустріч. «Тільки без солодкуватих фраз на кшталт “сину, нарешті ми зустрілися”», — подумав Ігор. І вже точно сподівався, що батько не п’є.
— Добрий вечір, Ігорю, — чоловік простягнув руку.
— Добривечір, — Ігор потиснув її, відмітивши— Спробуймо почати спочатку, сину, — сказав батько, і в його голосі зазвучала щира надія.
