На мій телефон подзвонив син і почав скаржитися на життя, я одразу зрозуміла, чого він хоче, але моє рішення тверде
Я — мати трьох дітей: два сини і донька. Всі вони вже дорослі, і я чекаю на онуків, хоча усвідомлюю, що спочатку їм треба створити власні сім’ї. Та зараз усе інакше — модно жити в “партнерстві”, відкладати шлюб, відтягувати створення родини на роки. Завжди гадала, що моя головна задача — вивести дітей у світ, дати їм крила, щоб вони стали самостійними, а потім я зможу видихнути і пожити для себе. Але ні! Цей спокій так і не настав. Я досі переживаю через них. Чому все на мені? Бо вийшла заміж за інфантильного чоловіка, який не вмів дбати ні про себе, ні про дітей, залишивши мене одну тягнути цей тягар.
Розкажу по порядку. Мій старший син, Олексій, скептично дивиться на сімейне життя і поки що не думає одружуватися. Молодша, Марина, довго перебирала нареченими, крутила їм голови, але робила це розумно, не втрачаючи самовладання. Тепер вона знайшла свою людину, і вони вже два роки живуть разом у невеликому місті під Києвом, залишилося лише розписатися. За Марину я майже спокійна — вона знає, чого хоче.
А от середній син, Дмитро, додає мені сивого волосся і безсонних ночей! Ще на студентській лаві він зійшовся з дівчиною. “Мамо, я одружуюсь!” — радісно повідомив він. Але його “любов усього життя”, Наталя, виявилася хитрою лисицею: повиляла хвостом, витягла з нього гроші — та з мене теж, — а тоді залишила заради іншого. Це вдарило по мені, як грім. Вони орендували квартиру, щоб жити разом, але грошей завжди не вистачало. “Мамо, нічим платити за житло!” — телефонував він кожного місяця, голос тремтів від відчаю. Я питала: “Чому ви вдвох не платите?” А він: “У Наталі немає грошей, вона збирає на подарунок мамі”. І я допомагала — переказувала йому суми, щоб він не кинув навчання, щоб не впав під цим тягарем.
Коли Наталя пішла, я вирішила: хай це буде йому уроком. Під моїм строгим наглядом Діма закінчив інститут, отримав диплом і, як мені здавалося, трохи порозумнішав. Але ні! Дурні вчаться на чужих помилках, а розумні — на своїх, та й то тільки з третього разу. І ось з’явилася Оксана. “Мамо, вона така, така! Вона найкраща у світі!” — повторював він, сяючи очима. На перший погляд, дівчина здавалася розумною, господарською. Я навіть зраділа — може, хоча б ця його не підведе? Вони переїхали в інше місто, зняли квартиру, щоб жити окремо. І все повторилося: грошей знову не вистачало.
Діма тоді вже отримував пристойну зарплату — декілька сімей із дітьми живуть на такі гроші цілий місяць! Але для двох дорослих цього було “мало”. Оксана могла не працювати півроку, а то й рік: то їй складно знайти місце, то здоров’я підводить, то колектив “не її”. Так вони й живуть в цьому “партнерстві” п’ять років. І всі ці роки я регулярно відсилала сину гроші. Невеликі суми, але слала! Розумію, що давно пора було його відівчити, але кожного разу, коли він дзвонив зі скаргою: “Мамо, у мене навіть на хліб немає!”, моє серце розривалося. Це ж мій син, моє кров! Як я могла сказати “ні”?
Я намагалася відкрити йому очі, кричала в трубку: “Діма, це ненормально! Як можна так розтрачувати бюджет? Куди йдуть гроші? При нинішніх цінах вам має вистачати з лишком!” А він у відповідь: “Знаю, тобі Оксана ніколи не подобалася!” Мій син не чує мене, ніби я говорю до стіни. Що робити? Я гублюсь, а тривога точить мене зсередини.
Вчора він зателефонував знову. Голос втомлений, майже надломлений: пішов з роботи, нову ще не знайшов, не знає, як жити далі. Його дівчина — чи вже дружина? — зараз працює, заробляє. Але ось парадокс: гроші Діми — це “спільні” гроші, а гроші Оксани — тільки її, і витрачає вона їх виключно на себе. Серйозно, що це за життя таке? Я слухала його ниття і вже знала, до чого він хилить. Він знову попросить “хоч трохи” грошей, щоб пережити цей місяць.
Але я сказала собі: досить! Твердо, як вирок. Нехай розбираються самі. Нехай Оксана його підтримає, або нехай він нарешті прозріє і побачить, з ким пов’язав своє життя. Моя чаша терпіння переповнена. Я більше не можу бути їхнім вічним рятувальним кругом. Серце нить, сльози навертаються, але я стіснула зуби і вирішила: не дам ні копійки. Тепер я прошу поради: як мені витримати це? Як не зірватися, коли він знову подзвонить зі скаргами? Як втримати своє слово, коли материнська любов волає: “Допоможи йому”? Я хочу, щоб мій син став чоловіком, а не хлопчиком, який чіпляється за мою спідницю. Допоможіть мені знайти сили!
