Дзвінок у телефоні моєї невістки змінив мої плани допомогти молодій родині знайти власне житло Я живу сама в затишній однокімнатній квартирі в центрі Києва. Після смерті чоловіка п’ять років тому мені у спадок від тітки дісталася ще одна двокімнатна квартира — не в такому престижному районі, але з гарним плануванням. Я здавала її в оренду охайним молодим людям, щомісяця забирала плату й перевіряла стан оселі — жодних нарікань за два роки. Коли мій син одружився, він разом із дружиною вирішив жити окремо — орендували житло й почали відкладати на перший внесок іпотеки. Я не перечила, хоч у перспективі планувала віддати їм “тітчину” квартиру, а потім уже нехай роблять із нею, що заманеться: продають, ремонтують на свій смак тощо. Через рік після весілля у них народився син, і з появою онука я ще більше утвердилася у своїх намірах оформити документи на сина. Але тиждень тому мої плани різко змінилися. Це сталося після мого 60-річчя. Я захотіла влаштувати справжнє свято для себе: замовила залу в ресторані, запросила друзів і знайомих, а також сина з невісткою. З невісткою у нас стосунки непогані, вона емоційна — буває, що проявляє негатив, і в мій бік теж, але я все сприймаю крізь призму молодості. Однак те, як вона поставила мене перед гостями, докорінно змінило моє ставлення. Син і невістка прийшли з дитиною. Через шум у ресторані невістка попередила, що затримаються ненадовго, — я з розумінням поставилася до цього. Коли збиралися вже йти, невістка не могла знайти телефон. Я дзвонила їй, щоб полегшити пошуки. Гості звернули увагу на метушню, у залі стало тихіше — і тут із підвіконня пролунало шалене гарчання й гавкіт собаки! Усі обернулися, невістка залилася плямами, підбігла, схопила телефон та вимкнула дзвінок. Гості, які мене добре знали, поглядали то на неї, то на мене — вже брат узяв ситуацію під контроль: зазвучала музика, він підняв тост, але, як кажуть, «осад залишився». Увесь вечір я помічала, як люди перешіптуються щодо “оригінального” рінгтона, який невістка виставила на мій номер. Наступного дня я попросила сина пояснити, адже він точно не раз чув той собачий гавкіт, але син віджартувався, мовляв, нічого особливого. З того часу я не підтримую з ними зв’язку, а питання з передачі житла відклала до кращих часів у наших стосунках. Я б хоча б хотіла почути елементарні вибачення від сина й невістки. Якщо вони вважають мене собакою — ну що ж, їхнє право…

Дзвінок у телефоні моєї невістки вплинув на мої наміри допомогти молодій родині з житлом

Було це давно, ще до того, як майже всі діти пішли у свої сімї, а будинки наші не наповнювали гучні голоси. Я мешкала сама у чистій, затишній однокімнатній квартирі у самому серці Києва. Чоловіка свого я поховала пять літ тому і життя моє тихо оберталося навколо спогадів, справ та спадку. Від любої тітки дістався мені ще один дім: двокімнатна квартира у Соломянському районі, не така вже й престижна місцина, але зручна та приємна для життя. Я обережно здавала цю квартиру акуратним молодим людям, перевіряла житло раз на місяць і отримувала свої гривні, не знаючи клопоту понад два роки.

Коли ж мій син, Олексій, взяв шлюб із Ярославою, вирішили вони йти своїм шляхом винайняли невелику квартиру та почали складати копійчину на перший внесок до іпотеки. Я не перечила, хоча згодом задумала подарувати їм тітчину квартиру на знак підтримки, аби мали свою оселю, самі вирішували долю житла: чи продавати, чи ремонтувати, чи облаштовувати під себе.

Минає рік після весілля народився у них син, маленький Данилко. З його появою ще сильніше захотілося мені оформити дарчу. Та всього тиждень тому я змінила свою думку.

Це сталося після моїх шістдесятих іменин. Хотіла відсвяткувати гарно, по-особливому для себе: замовила зал у ресторані неподалік Печерська, запросила друзів, сусідів, кумів і, звісно, сина з невісткою.

З Ярославою у нас відносини були різні. Вона дівчина добра, хоч і надто емоційна, іноді дозволяє собі гострі слова й на мою адресу. Я все списувала на молодість, не тримала зла, бо хто ж іще зрозуміє й підтримає, як не мама? Але те, що сталося того вечора, надовго змінило моє ставлення до Ярослави.

Олексій із дружиною й дитиною прийшли на свято. Малий затишку не мав: у ресторані гамір, музика. Ярослава попередила, що довго не засидяться, й я це прийняла зі спокоєм. Збираючись іти, невістка раптом згубила телефон. Ми разом шукали його я навіть набрала її номер зі свого, щоб допомогти знайти гаджет.

Гості завмерли, спостерігаючи, як ми метушимося. Раптом із підвіконня пролунало скажене гарчання, гавкіт і завивання собаки! Всі здивовано обернулися на той звук, а Ярослава почервоніла, мов калина, кинулася до вікна, ухопила телефон і миттю зупинила виклик.

Знайомі уважно спостерігали то за нею, то за мною у залі запанувала незручна тиша. Мій брат швидко перехопив ситуацію, увімкнув веселу пісню, виголосив ще один тост на мою честь, та всі ми відчули: “щось дало тріщину…”

Весь відсвяткований вечір гості перемовлялися: обговорювали не надто звичний рингтон, що поставила невістка саме на мій номер. Наступного дня я попросила Олексія пояснити, адже, певно, не раз чув це собаче виття, коли я дзвонила а він лише відмахнувся, мовляв, дрібниця.

З того часу я не телефоную їм і рідко відповідаю на дзвінки. Питання із “подарунком” тітчиною квартирою лишила до кращих стосунків. Я б хотіла бодай почути від Ярослави й Олексія просте вибачення. Можливо, для них я справді собака їхній вибірМинали дні у дзвінкій тиші моєї квартири, а думки все оберталися навколо того підвіконного гавкання. Здавалося б дурниця, дрібниця, але гіркота не минала, а перекочувала у спину щораз, коли хтось із сусідів питав, чи вже переїхала молода сім’я в тітчину квартиру. Я відповідала ухильно, займалася хатніми справами й вивчала себе: чого власне хочу, й чого, можливо, вимагає моє серце?

Одного вихідного мене виручила несподівана тривога у підїзді пролунала дитяча метушня. Відчинила двері і побачила на порозі Ярославу з заплаканим Данилком на руках. Олексія поруч не було. Вона несміливо підняла очі й прошепотіла:

Пробачте, її голос був ломаний та щирий, я не хотіла Вас образити, це була дурна витівка. Я жартувала, коли поставила той рингтон, аби чоловік згадував, як у Вас завжди вдома лаявся пес А потім не змінила. Мені соромно.

Я раптом помітила світлий відтінок у її погляді не впертість, а тендітну надію на порозуміння. Данилко простяг мені рученятко, і несподівано щось тепле прокинулося в мені спогад про молодість, про власні промахи, про те, як буває важко в чужій родині й шукати порозуміння, навіть коли хочеш добра.

Я тихо попросила їх зайти, заварила чай. Ми довго мовчали, пили з тонкого посуду, слухали, як на столі постукують ложки. Не було гучних слів чи драматичних промов, лише обережна розмова, несміливий сміх та перше прощення таке, яке не просиш уголос, але яким ділишся, щоби вдома знову зявилося тепло.

Вечір стих, за вікном згасало місто. Я дивилась на невістку й думаючи, як багато важить не великий подарунок, а звичайна щирість, обійняла Данилка, що міцно заснув у мене на колінах.

А вже за кілька днів я винесла з шафи документи й ледь чутно промовила до фото чоловіка:

Добрий пес завжди повертається додому. Хай будуть у дітлахів свій дім і свої уроки.

Мені стало раптом дуже легко.