Веду щоденник з 60-ти років життя, і вчорашній день став для мене справжнім відкриттям, хоч і не з тих, що зігрівають душу.
Я живу один у затишній однокімнатній квартирі в самісінькому серці Києва. Пять років тому не стало моєї дружини, а у спадок від тітки дісталася мені ще одна двокімнатна квартира на Соломянці. Район не такий престижний, але квартира гарно облаштована. Ось уже два роки її орендує подружжя молоді й акуратні люди, без жодних нарікань: щомісяця вчасно приносять орендну плату, перевіряють стан житла. Ніколи не виникало проблем чи нерозуміння.
Коли мій син одружився з Маряною, вони вирішили розпочати сімейне життя самостійно, орендуючи житло й збираючи гроші на перший внесок на іпотеку. Я не перечив така самостійність тільки плюс у сучасні часи. Думав, що з часом підготую документи й передам їм спадкову квартиру від тітки, хай вже роблять з нею що заманеться: хоч продають, хоч ремонтують, хоч переробляють на свій смак.
Через рік після весілля у них народився син, мій маленький онук. Поява внука тільки зміцнила моє бажання остаточно оформити квартиру на сина. Та все змінилося нещодавно, на моєму ювілеї.
Нещодавно мені виповнилося 60 років. Хотів відзначити цю дату по-людськи для себе! Заздалегідь замовив затишну залу в ресторані, запросив родичів, старих друзів, знайомих зокрема, й сина з Маряною, звісно ж.
Із Маряною у нас стосунки рівні, хоча вона людина емоційна, інколи трохи різкувата, навіть стосовно мене але я завжди ставився до цього з розумінням: молодість і зайва імпульсивність. Проте того вечора вона справді мене приголомшила.
Приїхали вони всією сімєю й одразу попередили, що через шум і гомін заберуть малюка та швидко підуть. Я цілком згоден, без образ.
Однак якраз перед їхнім відходом Маряна не могла знайти свій телефон. Я, аби допомогти (та й звик все тримати під контролем), набрав її номер зі свого. Усі гості стежили за нами: хтось уже піджартовував, хтось цмокав язиком, напруження злегка зависло. І тут на весь ресторанні залок пролунав страшний, пронизливий гавкіт, гарчання та скавуління собаки! Люди аж підскочили, всі обернулися, а Маряна, червона від сорому, кинулася до підвіконня, схопила свій телефон і миттєво вимкнула дзвінок.
Гості переглядалися то на мене, то на неї, хтось перешіптувався. Мій брат швидко врятував ситуацію музику ввімкнули голосніше, підняли келихи за здоров’я. Але, як то кажуть у нас, осад лишився.
Ще увесь вечір чув, як гості перекидаються кількома словами: мовляв, на такий оригінальний рінгтон Маряна поставила мене. Господи, як це неприємно.
Наступного дня я все ж перепитав сина, чи він чув, який мелодію дружина встановила на мій контакт у телефоні. Він знизав плечима: мов, дурниця.
Відтоді я дистанціювався від них, а питання з переписом квартири поки відклав принаймні до того часу, коли вони знайдуть у собі мужність вибачитись. Якщо вони справді вважають, що я мов та собака, що гавкає за спиною, то це вже їхнє право. Але і власне почуття гідності я тепер ціную вище за будь-які подарунки й спадки.
Цей випадок навчив мене: навіть найближчим не можна дозволяти переступати межу гідності. Повага це не подарунок, її потрібно берегти обом сторонам.
