**Щоденник**
Сьогодні сталося щось несподіване.
Я, Павло Коваленко, зачинив дверцята холодильника, витер руки ганчіркою.
— Ось, тепер має працювати. Заморожувати буде, але треба перевірити, — сказав я господині. — У вас є порожня пластикова мисочка? Налийте туди води і покладіть у морозилку. Ввечері зателефоную — якщо замерзне, значить, усе гаразд.
Раптом задзвонив телефон. Новий клієнт, подумав я і відповів:
— Ало, слухаю. Так, ремонт побутової техніки. Що лагодити?.. Так, я Коваленко Павло Миколайович, якщо вам це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Я ледь не випустив телефон із рук.
Голос представився — Коваленко Микола Петрович. До мене дійшло: це мій батько, якого я не бачив і не чув більше двадцяти років. Серце закалатало, а в голові промайнули уривчасті спогади.
— І що… ви хочете? — я запнувся, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звісно, всього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, пізніш передзвоню. — Я збросив дзвінок і тихо, з сарказмом пробурчав: — Оце так…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просити зібрався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, мабуть. Грошей, звісно, хоче! Я хмикнув, повертаючись до роботи.
— Ну що, домовилися? — сказав я господині. — Ввечері передзвоню, перевірите воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і я поїхав на наступний виклик. Літня жінка запросила полагодити пральну машину — текла. Бабуся виявилася балакучою, відразу потягнула мене пити чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумина у дверцят просіла. Я поправив її, і теча зупинилася. Інший майстер зажадав таку ціну, що бабуся відмовилася. Я ж узяв мінімум — наживатися на пенсіонерів сумління не дозволяло. Бабуся була в захваті, усе повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Я ніяково посміхався, пив чай і обіцяв завітати, якщо ще щось зламається.
Але думки мої були заняті дзвінком батька. У пам’яті випливали нечіткі образи. Коли батьки розлучилися, мені було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забрав мене з дитсадка. По дорозі присіли в парку на лавку, дістав з кишені пляшку пива і почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, але життя таке. Потім він напився, розлягся на лавці й заснув. Мені стало соромно. Я намагався розбудити батька, але той відмахувався. Перехожі озиралися, а я, вирішивши, що батькові до мене немає діла, пішов додому сам. Дорога була довгою, дому все не було видно, і я блукав, поки мене не знайшла сусідка.
Мати тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який же ти батько?
Батько поїхав у інше місто. Іноді надсилав гроші, іграшки. Мата сміялася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Павлусю?
Коли мені виповнилося десять, мати познайомила мене із дядьком Іваном.
— Сину, дядько Іван хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився гарною людиною. Він любив матір, але батьком мені не став. Частина її любові тепер належала Іванові, а я почувався зайвим.
Ввечері я нехотя дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Він відповів одразу:
— Павле, давай зустрінемося, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув я.
Мати колись казала, що Іван хоче мене усиновити, дати своє прізвище. Адже ми сім’я. Але я відмовився. Для мене було важливо залишитися Коваленком Павлом Миколайовичем, зберегти цей невидимЗустріч з батьком змінила все – тепер у мене не лише робота, яку я люблю, а й справжня родина.
