Ранок. У сусідніх будинках ще сідали останні вогники, а Андрій уже сидів за столом у своїй однокімнатній квартирі й глянув у монітор. На екрані повільно оберталася тривимірна модель кімнати, у центрі якої мерехтіла напівпрозора надпись: «Сесія провалена». Під нею вниз текла червона стрічка логів, ніби нескінченний чек.
Він скинув окуляри, притиснув перенісся і поглянув на VRшолом, що лежав поруч. Темний матовий пластик, по краях тонкі подряпини, немов у телефоні без чохла. Андрій провів великим пальцем по цим подряпинам і зловив себе на тому, що гладить пристрій, ніби живу істоту. Усміхнувся і відкинув руку.
На кухні зашипіла кавоварка. Він піднявся, налив собі кави, повернувся до столу. У повітрі змішався аромат кави з теплим запахом пластика системного блоку. Звична ранкова суміш. Він зробив перший ковток, відкрив пошту і побачив листа від продюсера проєкту.
Андрій, привіт. Клієнт хоче отримати живу демоверсію до кінця місяця, з акцентом на «емоційний вау». Можеш?
Слово «вау» вдарило по нерву, як зайва колка. Він міг би відповісти, що память не пишеться за ТЗ, що «емоційний ефект» не кнопка в інтерфейсі. Але майже десять років у комерційному розробленні навчили його формулювати відповіді інакше.
Привіт. Зробимо. Потрібні живі дані для тесту. Підготую протоколи.
Він натиснув «Відправити» і ще хвилину глянув на порожній екран, де тільки що зявився лист. Потім зітхнув, повернув крісло до шолома і взяв його в руки.
Проєкт називали «Відтінок». У презентаціях його описували як «VRплатформу для безпечного переосмислення особистих спогадів». У команді говорили коротко: «гра памяті». Ідея була не його, а саме він написав більшість ядра. Алгоритм, що на основі відео, геоданих, фоток і уривків тексту створював для користувача сцену не точну копію минулого, а щільну, схожу на неї модель. Платформа заповнювала прогалини, підкидавала звуки, світло, дрібні деталі, щоб мозок не спотикався.
Теоретично звучало гідно. На практиці доводилося шукати компроміси: десь жертвувати реалістичністю за комфорт, десь залишати шереховатості, аби користувач відчував, що це реконструкція, а не сон.
Андрій натиснув кнопку на шоломі. Малий індикатор спалахнув мяким світлом. Він поклав пристрій назад на стіл, відкрив проєкт у програмі та занурився в налаштування.
Днём він поїхав в офіс. Метро вже було переповнене людьми в куртках і пуховиках. У вагоні хтось слухав музику без навушників, хтось листав стрічку. Андрій стояв біля дверей, спостерігаючи своє відображення у склі. Ніс здавався трохи ширшим, ніж у молодості, волосся вже порідніло на маківці. У такі миті особливо чітко відчувалося, що сорок уже позаду, а не попереду.
Офіс стартапу розташовувався в колишньому бізнесцентрі на околиці. Сірий фасад, скляні двері, турнікети на вході. На поверсі, де сиділа команда, пахло кавою й піцою. Відкрите простір з рядами столів, кілька переговорних кімнат зі скляними стінами, у кутку зона з пуфами і ігровою приставкою.
Ой, Андрію, саме тебе шукали! крикнув назустріч Тарас, молодший розробник у худі з логотипом проєкту.
Хто сьогодні? Андрій поставив рюкзак біля свого столу.
Продюсер. З клієнтом. Вони в великому.
Андрій кивнув, ввімкнув ноутбук, кинув погляд на монітор, де повільно завантажувалась система, і попрямував у переговорну.
Усередині вже сиділи троє. Продюсер строгий, підкачаний чоловік близько тридцяти пяти в сорочці без краватки. Поруч жінка в темному костюмі, представниця клієнта, і ще один хлопець з планшетом.
Андрію, піднявся продюсер, знайомтесь, це Світлана, стратег продукту від замовника.
Добрий день, сказав Андрій.
Ми обговорюємо позиціонування, сказала Світлана. Нам важливо, щоб користувачі відчували, що це не просто розвага, а інструмент роботи з собою. Але без важкого психологічного навантаження.
Андрій сів, склав руки на столі.
Технічно ми можемо досить точно відтворювати події, сказав він. Але треба памятати, що це саме реконструкція. Наша система заповнює прогалини, щоб не було «дір» в зануренні. Інакше мозок викине користувача з віртуальності.
А ви можете, перебила Світлана, зробити так, щоб сцени були трохи кращі, ніж у реальності? Тепліший світло, приємніший голос, згладити конфлікти. Щоб людина хотіла повертатися.
Андрій відчув, як щось стискається в грудях.
Це вже не робота над собою, сказав він. Це втеча.
Люди і так тікають, спокійно відповіла вона. У серіали, у соцмережі, у ігри. Ми просто даємо їм більш осмислений формат. Головне не створювати травмуючі сценарії.
Продюсер швидко втрутився:
Ми можемо додати налаштування. Режим «реалістичний» і режим «захисний». Користувач сам вибирає.
Андрій хотів заперечити, але зустрів погляд продюсера, який лише легенько похитав головою. Не зараз.
Після зустрічі він повернувся до свого столу і довго сидів, не торкаючись клавіатури. У голові крутилося слово Світлани: «Трохи краще, ніж у реальності». Він згадав, як кілька днів тому тестував сцену випуску сина. Тоді ще все було сирим, але момент, коли хлопчина в піджаку, трохи нижчий за батька, виходив на сцену за дипломом, був надзвичайно живим.
У реальності на тому випускному Андрій майже не дивився на сина. Він сидів у телефоні, відповідав на листи. Колишня дружина довго нагадувала йому про це. У реконструкції він стояв у проході між рядами, знімаючи все камерою, посміхався до сліз. Син, повернувшись, махав рукою.
Вечором, повернувшись додому, він знову запустив цю сцену. Шолом щільно обхопив голову, відрізавши кімнату з облупленими шпалерами і гудінням холодильника. У навушниках загриміли голоси, прозвучала урочиста музика. Він знову бачив сина на сцені. Той був трохи вищий, плечі ширші, обличчя ясне, впевне. Андрій стояв у проході, тримав віртуальну камеру. Система мяко коригувала його позицію, не даючи відхилитися. Сцена була заскриптована.
Коли все закінчилося, він зняв шолом і довго сидів, втавлюючи в одну точку. Потім відкрив меню, знайшов налаштування сцени й переглянув параметри. Рівень освітлення плюс двадцять відсотків, контраст плюс десять. Звук трохи підвищені оплески. Обличчя сина частково реконструоване за пізнішими фото.
Він сам це зробив, налаштовуючи алгоритм «поліпшення». Тоді здавалося, що трохи прикрасити нічого страшного. Тепер у грудях було неприємне відчуття, ніби він підмінив щось важливе.
Наступного дня він зателефонував колишній дружині.
Привіт, сказав він, стоячи у віконному прорізі та глянувши на сірий двір. Слушай, треба я роблю одну штуку по роботі. Потрібно протестувати на живих людях. Можеш зайти?
Це безпечно? спитала вона після паузи.
Це просто VR. Нічого не буде. Мені важливо зрозуміти, як люди реагують.
Вона приїхала ввечері. Увійшла в квартиру, оглянулася. Тут мало що змінилося з того часу, як вона виїхала. Ті ж полиці з книгами, той самий старий диван.
У тебе все ніби заморожене, сказала вона, знявши шарф.
Нема часу, відповів він. Робота.
Він показав їй шолом, пояснив, як все працює.
Ти хочеш, щоб я подивилась, що? запитала вона.
Будь-який момент. Можеш завантажити фото, відео. Система сама збере сцену. Щось важливе, з сильними емоціями.
Вона задумалася, потім достала телефон.
У мене є відео, як ми вперше їхали на море. Памятаєш, він тоді боявся входити в воду.
Андрій кивнув, хоча памятав ледь. Тоді працював над терміновим релізом і більшість відпустки провів за ноутбуком у номері. У памяті залишилися окремі кадри: дитина в надувному кільці, крики чайок, запах сонячного крему.
Вони завантажили файли в систему. Алгоритм почав аналіз. На екрані запрацювали відсотки. Андрій спостерігав, як формується часовий ряд, як підтягуються геодані, як по обличчям будуються тривимірні маски.
Страшно, сказала вона, дивлячись на все це. Цікаво, а водночас Як би в голову ввірзло.
Ми не вриваємося, тихо сказав він. Ми лише збираємо те, що вже існує.
Коли сцена була готова, він допоміг їй надіти шолом, підправив ремінець, виправив навушники.
Якщо стане незручно, одразу скажи. Я зупиню.
Вона кивнула. Він запустив сеанс.
Перші хвилини вона мовчала. Потім різко засміялася.
Він бігає по піску Ой, дивись, як спотикається. Ти памятаєш це? запитала вона в порожнечу.
Андрій глянув на монітор, де відображалися лише сухі дані: рівень пульсу, частота дихання, напрямок погляду. За графіками видно, як у певний момент пульс підскочив.
Що сталося? спитав він.
Вона зняла шолом, очі блищали.
Там замовкнула. Там ти з ним входиш у воду, тримаєш за руки. В реальності ти сидів на шезлонгу і відповідав на листи. Я памятаю це чітко. А тут ти поруч.
Андрій відчув, як у шлунку стиснулося.
Навряд чи алгоритм знає, де я був, сказав він. Він лише по фото і типових шаблонах.
Але мозокто знає, тихо відповіла вона. І тепер є дві версії. Одна, де ти в телефоні. Інша, де ти з нами.
Вона піднялась, пройшлася по кімнаті.
Це небезпечно, Андрію. Люди почнуть вибирати, яку версію памятати.
А чи не вибирають вони зараз? спитав він. Фотографії, сторіс, усе це
Це все ж реальність, сказала вона. А тут я не знаю. Мені було добре, але коли я вийшла стало порожньо.
Вона пішла, не допивши чай. Андрій залишився один, довго дивився на шолом. У голові крутилося її слово про дві версії.
Через тиждень стартували внутрішні тести зі співробітниками. Добровольці приносили флешки, відкривали хмари з фото. Хтось хотів повернутись у дитинство, хтось у перше побачення, хтось у день захисту диплома.
Тарас запустив сцену, де він у школі стоїть біля дошки у формі. Після сеансу зняв шолом і довго мовчав.
Як? спитав Андрій.
Дивно, сказав Тарас. Там все наче краще. Учителька не кричить, однокласники не сміються. Я відповідаю, і у мене вдається. Я навіть не знав, що так хочу побачити.
А тепер що відчуваєш?
Тарас пожал плечима.
З одного боку легше. З іншого ніби мене обманули. Але це я сам вибрав цей режим.
Андрій нотував реакції, записував коментарі. У звітах продюсеру писав сухо: «зростання задоволеності», «зниження тривожності», «ефект притягальності». У середині все більше сумнівів щодо радісних цифр.
Андрій зрозумів, що справжня память найцінніше, і вирішив залишати віртуальність лише інструментом, а не заміною реального життя.
