Свекруха, яка не знає спокою
Коли моя свекруха, Марія Петрівна, раптом оголосила, що переїжджає до своєї мами, бабці Ганни, в село, а свій будинок залишає нам з Дмитром, я мало не стрибнула від радості. Власний дім! Великий, із садом, верандою, де ми зможемо вирощувати дітей та влаштовувати шашлики на вихідних — це ж мрія! Ми з Дмитром вже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Та, як виявилося, Марія Петрівна не збирається спокійно сидіти ні в селі, ні деінде. Вона постійно повертається, перевертає наш будинок догори дриґом, і я вже не знаю, як впоратися з цією напастю. Свекруха, звичайно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити перетворюють нашу мрію на якийсь нескінченний цирк.
Все почалося півроку тому. Марія Петрівна, якій, до речі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближче до своєї мами, бабці Ганни, якій, зауважте, 85 років. «Я маю допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, будинок стане в пригоді». Ми з Дмитром були в захваті. Будинок великий, міцний, з городиком та навіть старою яблунею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина та кабінет для Дмитра. Марія Петрівна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала в село, яке за три години їзди. Я тоді подумала: «Ну, тепер заживемо!» Як же я помилилася.
Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. «Сумувала за містом!» — оголосила вона, тягнучи за собою величезну валізу. Я, наївна, думала, що вона приїхала на вихідні. Та ні, Марія Петрівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі в вітальні, бо «так краще для енергетики», пересадила мої квіти, заявивши, що я їх «неправильно поливаю», і навіть почала готувати обіди, від яких Дмитро тепер ховається. Її коронна страва — борщ з такою кількістю цибулі, що очі сльозяться ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що у нас свої звички, але вона лише відмахнулася: «Оленко, ти молода, ще навчишся господарювати!»
Я, чесно, не витримала. «Маріє Петрівно, — кажу, — ми вдячні за будинок, але це тепер наш будинок, дайте нам жити по-своєму». А вона у відповідь: «Ой, Оленко, не бурчи, я ж для вас стараюся!» І поїхала назад в село. Я видихнула, думаючи, що це був одноразовий напад. Та не тут-то було.
З того часу свекруха повертається і не перестає втручатися. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І кожен раз це як ураган. То вона вирішує, що наш сад «запущений», і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо «вони марні». То замість генерального прибирання викидає мої старі журнали, які я, до речі, колекціонувала. А одного разу вона притягла старий комод із села, заявивши, що це «сімейна реліквія», і поставила його просто посеред вітальні. Дмитро лише сміється: «Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!» А я вже не сміюся. Я на межі.
Найсмішніше, що в селі у Марії Петрівни, схоже, усе гаразд. Бабця Ганна, попри вік, цілком жвава — сама городик полє, кіз доїть, навіть на лавці із сусідками пліткує. Та свекруха каже, що їй там «нудно», і вона «має перевіряти, як ми справляємося». Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона вчить мене виховувати сина. «Оленко, ти занадто м’яка, він має допомагати по хаті!» — каже вона, а сама пестить його цукерками і дозволяє дивитися мультики аж до опівночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.
Днями я не витримала й поговорила з Дмитром. «Дмитре, — кажу, — твоя мама нас виводить. Може, попросимо її приїжджати рідше?» А він: «Оленко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, вона звикне до села». Потерпіти? Та я вже на межі! Марія Петрівна нещодавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб «допомогти з городиком». Я уявила три місяці її «допомоги» і мало не запанікувала. А вчора вона подзвонила й сказала, що знайшла нам «ідеальну собаку» — якогось кудлатого пса, якого підібрала в селі. «Вам потрібен друг!» — каже. Дмитро у захваті, а я в жаху. У нас і без того вистачає «друзів» у особі свекрухи.
Я вже думаю, як вирішити цю проблему. Може, запропонувати Марії Петрівні якийсь гурток у місті? Хай вишивання, хай танці — аби була зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? А то скоро я почну мріяти про переїзд в іншу країну. Жартую, звичайно, але ситуація дійсно виходить з-під контролю. Дмитро обіцяє поговорити з мамою, але я знаю, що він її жаліє. А я жалію себе й нашу мрію про тихе сімейне гніздо.
Цікаво, в інших теж такі свекрухи? І як вони впоралися? Бо я вже готМожливо, варто просто змиритися і прийняти, що наш будинок тепер належить не тільки нам, але й її нескінченній енергії.
