Та ну, слухай, ця історія – як гірка піріжок, що застряв у горлі.
Мене звати Ганна Степанівна, і живу я в тихому районі на околиці Львова. У нас тут всі знають одне одного, особливо наших дідусів та бабусь. Був у нас один дідусь – Іван Петрович. Йому нещодавно виповнилося вісімдесят два, але він тримався міцно, хоч і сутулий та худий. Кожного ранку він заводив свою стареньку «таврію» та їхав у центр – то за пенсією, то до аптеки, то на базар. А ще в нього була супутниця – Марія Ганнівна, на два десятки років молодша, жвава, доглянута, з добрими очима. Вони вечорами гуляли, тримаючись за руки, як школярі на побаченні. Ми з сусідами здивовано позирали на них і, чесно кажучи, трохи заздрили їхньому тихому щастю.
Але одного дня у діда з’явився онук. Приїхав із села під Тернополем – Олег. На вигляд скромний хлопець, двадцять сім років, ввічливий, навіть сором’язливий. Розповів, що в селі роботи нема, життя важке, і попросився до діда на час. Мовляв, як знайду роботу – одразу зніму хату та перевезу наречену. Іван Петрович навіть не задумався – прийняв. Це ж рідна кров, як відмовити?
Спочатку все було людяно: Олежко бігав на співбесіди, шукав себе. Дід допомагав чим міг – годував, одягав, навіть кидав гривень на дрібні витрати. Марія мусила відійти на другий план – всі старання йшли на молодого. Вона тільки зітхала, але розуміла: родина є родина.
Минуло два місяці. Олег раптом перестав шукати роботу – дідова пенсія виявилася дуже пристойною. Грошки йшли на цигарки, таксі та вечірки з друзями. Лише наречена, та сама сільська, дзвонила майже щовечора: «Ну коли ж ти мене забереш у місто?» Тоді Олег вирішився – влаштувався в супермаркет охоронцем і отримав першу зарплатню.
А потім сталося те, від чого кров у жилах холоне. Він підійшов до діда і з найщирішою усмішкою промовив: «Дідусю, давай оформимо тимчасову реєстрацію, щоб усе було по закону. Підпиши мені пару паперів на хату. Я тобі платитиму, все як у людей». Іван Петрович, не вникаючи, підписав.
Через тиждень у квартиру заїхала Оксана – та сама наречена. Молода, з манікюром та холодним поглядом. А незабаром пара оголосила дідові, що квартира тепер їхня. Виявилося, він підписав дарчу. Старий поблід. Його трясло від жаху та ганьби. Він не вірив, що його рідний онук міг піти на таке.
Молоді не довго вагалися. Запропонували дідові та Марії переїхати у стару хату в село, «на свіже повітря», мовляв, для їхнього ж блага. Але жінка виявилася не такою, як усі думали. Марія Ганнівна багато років працювала на телебаченні, знала журналістів, адвокатів та людей з вагою. Вона підняла такий галас, що про ситуацію заговорили у новинах.
Коли сусіди дізналися правду, вони всією вулицею пішли до поліції. Написали заяву, привели свідків, розповіли все, що знали. А за кілька днів у двері квартири постукали люди у формі. Олег зрозумів – його афера провалилася. Під тиском громадськості він відмовився від квартири, зібрав речі та втік із Оксаною назад у село. Тільки не до себе – і там його зустріли з огидою. Рідні відвернулися. Навіть мати сказала, що більше його не знає.
А Іван Петрович залишився у своїй хаті. Але радість не повернулася одразу. Він довго мовчав, дивився у вікно. Лише Марія тримала його за руку і шепотко казала: «Ти не сам, Іванку. Ми разі».
Іноді зрада приходить не звідти, звідки чекаєш. Вона носить твоє прізвище, кличе тебе «дідусем» і посміхається так солодко, поки не забере останнє…
