**Помилка, яка змінила все**
Телефон тремтів у моїх руках, поки я набирав номер. Серце билось так, ніби хотіло вискочити з грудей. «Ало, Марічко, я зробив, як ти сказала! Підсипав їй у каву той порошок. Чекаю, коли подіє, щоб поїхати. Та боже ж мій, що це було? Не можна ж такого в каву сипати! Оленка зблідла, їй стало погано, наче вона отруту проковтнула! Звідки я міг знати, що так буде? Я ж не лікар!» Мій голос ламався, а в голові кружляв вихор жаху й провини. Як я взагалі дійшов до такого?
Все почалося кілька тижнів тому, коли моє життя, здавалося, розпадалося на шматки. Ми з Оленкою одружені сім років, і останні пару років наш шлюб тріщав по швах. Безкінечні сварки, непорозуміння, її постійні докори — я відчував, що більше не витримую. Оленка змінилася: з тієї веселої і турботливої дівчини, в яку я закохався, вона перетворилася на людину, яка завжди чимось незадоволена. Я намагався говорити з нею, але кожна розмова закінчувалася скандалом. У якийсь момент я почав думати, що розлучення — єдиний вихід. Але потім з’явилася Марічка.
Марічка — колега з роботи. Ми часто бачилися на перервах, і вона завжди вміла вислухати. Коли я почав ділитися з нею своїми проблемами, вона не осуджувала, а співчувала. Поступово наші розмови стали ближчими, і я відчув, що з нею мені легко, як давно вже не було. Одного разу, після чергової сварки з Оленкою, я поскаржився Марічці, що не знаю, як вибратися з цього замкнутого кола. І тоді вона запропонувала ідею, яка спочатку здалася мені дикою. «Є один спосіб, — сказала вона з хитрючою усмішкою. — Підсип їй у каву дещо. Нічого страшного, просто засіб, щоб вона трохи розслабилася, стала спокійнішою. Я дам тобі порошок, він безпечний». Я засміявся, думаючи, що вона жартує, але Марічка виглядала серйозною. Вона простягнула мені маленький пакетик і сказала: «Спробуй, гірше не буде».
Я довго вагався. Підсипати щось у каву своїй дружині? Це звучало, як сцена з дешевого трилера. Але Марічка запевняла, що це просто заспокійливе, що воно допоможе Оленці стати м’якшою, а нам — налагодити стосунки. Я був так змучений сварками, що в якийсь момент погодився. Вранці, поки Оленка була в душі, я приготував їй каву і, почуваючись останнім дурнем, висипав у чашку щіпку порошку. Руки тремтіли, але я переконав себе, що нічого страшного не роблю. Марічка ж сказала, що безпечно, правда?
Оленка випила каву, як завжди, нічого не помітивши. Я спостерігав за нею, чекаючи, що вона, може, стане більш спокійною або просто розслабиться, як обіцяла Марічка. Але через півгодини вона раптом зблідла, схопилася за живіт і сказала, що їй погано. Вона лягла на диван, її дихання стало важким, а я втратив контроль. «Оленко, що з тобою? Можливо, викликати швидку?» — запитав я, але вона лише махнула рукою, сказавши, що, мабуть, щось не те з’їла. Я вибіг на балкон і набрав Марічку, щоб дізнатися, який порошок вона мені дала. Її спокійний голос лише посилив мою паніку: «Ой, Андрію, не хвилюйся, це просто трав’яний засіб. Може, у неї алергія? Давай їй води, пройде». Але я бачив, що Оленці стає гірше, і в голові крутилася жахлива думка: а якщо це була отрута?
Я викликав швидку, не чекаючи, поки «пройде». Лікарі приїхали швидко, оглянули Оленку і відвезли її до лікарні. Один із медиків запитав, чи не їла вона щось незвичайне чи не приймала ліки. Я пробурмотів, що не знаю, але всередині стискалося від жаху. Що, якщо вони знайдуть цей порошок? Що, якщо я отруїв свою дружину? У лікарні мені сказали, що в Оленки сильне отруєння, але, на щастя, її вдалося стабілізувати. Лікарі поки не знають причини, але я вже міг думати тільки про свою провину.
Ввечері я знову зателефонував Марічці, але тепер мій тон був зовсім іншим. «Що ти мені дала? — кричав я в трубку. — Оленку ледве врятували! Якщо це отрута, я розповіду поліції все!» Марічка почала виправдовуватися, стверджуючи, що це було «просто заспокійливе», що вона сама таке пробувала і що я, мабуть, переплутав дозу. Але я вже не вірив жодному її слову. Я згадав, як вона підштовхувала мене до цього, як запевняла, що все буде добре, і зрозумів, що вона маніпулювала мною. Можливо, вона хотіла зруйнувати наш шлюб, щоб отримати мене? Або це було щось ще гірше? Я не знав, але одне було ясно: я скоїв жахливу помилку, довірившись їй.
Зараз Оленка ще в лікарні, але лікарі кажуть, що вона одужає. Я сиджу в порожній квартирі, дивлюсь на її улюблену чашку і відчуваю, як мене роздирає провина. Я не хотів заподіяти їй шкоду, я лише хотівЯ знаю, що тепер моя черга довести їй, що я гідний її прощення.
