“Мамо, не телефонуй мені щодня” — ці слова пройняли мене, як ніж у серце.
— Мам, ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо телефонувати кожного разу? — спокійно, але холодно кинув у слухавку мій син. Мій єдиний. Рідний.
Ці слова врізалися в пам’ять, наче блискавка. Я йшла тоді парком із подругою — Галиною Степанівною. Ми часто гуляємо разом, ділимся радощами, образами, лікарнями. Звичайні розмови двох жінок на похилому віці. Раптом їй подзвонили. Вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулася сяюча.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У внука перший зуб прорізався! Старший онук пізніше зуби показав, а цей раніше. Ми так хвилювалися! Після прогулки зайду в крамницю, куплю торт і завітаю до них — святкуватимемо. Вона сама запросила.
— І ви про це так довго говорили? — запитала я з тіснотою в горлі.
— Та не тільки про зуб. Про життя, про родичів, про всяку дрібницю. Ми з нею майже щодня балакаємо. І з сином теж — він завжди знаходить хвилинку. А з невісткою буває почнемо з одного, а закінчимо зовсім іншим. Навіть не пам’ятаю, з чого почали. У нас — як у рідних.
А в мене не так. У мене зовсім не так…
Мій син живе з родиною в тій самій квартирі, яку я йому залишила, переїхавши до покійного чоловіка в село. Робота у нього, дружина у декреті з маленькою. Жодних конфліктів у нас не було — усі були ввічливі, спокійні. Але й близькості не було. А коли я намагаюся її створити — натикаюся на холодну стіну.
— Мам, усе як завжди. Працював, їв, спав. Дружина вдома, усе гаразд. Навіщо дзвонити кожного дня? — ось і вся розмова.
Я не телефоную їм від ранку до ночі. Не лізу. Просто хочу знати, як справи. Як росте онучка. Як здоров’я. Але якщо подзвоню — син скидає: «Зайнятий». Або відповідає сухо, роздратовано. А якщо додзвонюся до невістки — лише «так», «ні» і «усе добре». Ні душі, ні тепла.
Іду з подругою — вона по дорозі до крамниці, купить торт, піде у гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли в моєї онучки перший зуб прорізався. Дізналася потім, від знайомих. Мені не сказали. Мене не запросили. Мої натяки на візит — ігноруються. Ніби не чують. Не розуміють. Або вдають.
Одного разу я наважилася. Зібрала волю в кулак, спекла яблучний пиріг, вдягла найкращу сукню й пішла без попередження. Невістка відчинила двері з виразом повної розгубленості. Ми з’їли той пиріг, так… але атмосфера була напружена. Холодна. Ніби я прийшла не додому, а у гості до малознайомих людей. Потім син підійшов до мене й тихо, майже вибачаючись, промовив:
— Мамо, будь ласка, наступного разу попередь, перш ніж приходити.
Попереджати? До своєї квартири? До сина? До онучки? До родини, заради якої я себе ламала все життя? Відмовляла собі в усьому, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.
Два місяці я телефонувала, щоб домовитися про зустріч із онучкою. Завжди були причини — «захворіли», «незручно», «не вчасно». А потім виявилося, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онучкою не спілкуються. Але їхня донька, моя невістка, не поспішає до них. Не сумує. Я розумію — вона така ж холодна. А син? Мій син став такий, як вона. Відстороненим.
— Мам, ти завжди скаржишся. Тобі все не подобається. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — от з ними й балакай. Я після твоїх дзвінків навіть зібратися не можу. І взагалі — про що щодня говорити? — сказав він одного разу прямо. Без сорому. Без співчуття.
І ось тепер я сижу сама у своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без торта й без онучки. Я знаю: якщо одного разу зі мною щось станеться, він навіть не дізнається. Хіба що хтось із знайомих йому подзвонить. Моя подруга живе життями своїх дітей і онуків, а я — спогадами про те, як колись у мене був син, який кликав мене «мамо» з любов’ю… а тепер просто просить не дзвонити.
Ось і живу. Мовчки. З болем.
