Слухай, зараз розповім тобі одну історію, як у нас на Черкащині, хоч плач, хоч смійся. Ганна повернулась з базару додому, тільки занесла пакуночки на кухню, почала викладати хліб, сметану, часничок. Тут чує у кімнаті сина якийсь шарварок. Зайшла, а там невістка, Марічка, з речами возиться, валізу пакує. Ганна аж остовпіла.
Марічко, та куди це ти зібралась ще з порога питає, у нас же обідати зараз будемо!
А Марічка вже з заплаканими очима, ледве слова зібрала:
Та їду я від вас, Ганно Іванівно, все, не тримайте
Та куди ж ти їдеш, що сталось? аж руки трусяться у Ганни.
Марічка без слів подає листа. Ганна розгорнула, прочитала і як вкопана стала.
А було ж усе добре. Син, Сергій, нарешті привів додому Марічку, свою наречену. Ганна раділа, бо вже за тридцять синові було, а все холостякував. Думала от і не буде самотня. Хата у них велика, господарство серйозне: корови, кури, город. Батька вже давно нема царство йому небесне залишив після себе все для сімї, щоб жили не бідували. Одного тільки сина мали тяжка праця Ганну добряче знесилила, потім і взагалі лікарі сказали більше дітей не буде.
Марічка, кажуть, тендітна, гарна, молодша від Сергія на цілих десять років. Сирота вона, в інтернаті зростала. Вийшла заміж у село, звикала тут до всього. Перебралися з міста, але з пустими руками не прийшла хоч і не багата, а чиста душею. От і поселилася і господарство взяла до голови, і Ганні допомагала: іноді здавалося, що вони вже наче мама й донька.
А сільські дівчата лиш зуби згризли від заздрості. Гарний чоловік, хата добротна, діти здорові. Троє їх народили два сини, Павлик і Тарас, і донечка Надійка.
Коли старшенькому вже десять підходило, а молодшенькій пять, Сергій заявив, що в місто поїде на роботу. Ганна почала його відмовляти:
Сергію, сину, в нас усе є, не голодуємо ж. Наші парице й твоя зарплата, і моя пенсія, всього ж вистачає. Хто господарством займатиметься?
А він лише:
Вже набридла ця сільська морока! У місті краще буде, й дітей перевезу, у школі там навчаться, хату продамо, а ти, мамо, із нами!
Марічка теж не хотіла з села їхати, бо боялась нового, та Сергій не слухав.
Доволі, вирішив і крапка! Наведи лад у собі, бо важко на тебе дивитись втомлена, змучена.
З Ганною Марічка жила, як рідна: піклувались одна про одну, діти радість обом. Та як Сергій подався у місто, перший час писав листи, приїжджав зрідка: привозив гостинці, лишав трохи гривень, знову зникав. Мобільників тоді ще й близько не було.
Якось Ганна дізналась від сусідки Сергія бачили з чужою жінкою. Та не стала казати Марічці раптом плітки. Але чутки пішли селом. І невдовзі Марічка почала збирати речі.
Ти куди зібралась?
Марічка мовчить, простягає той злощасний листок.
«Марічко, вибачай, але в мене інша. Хата після мами буде моя. Не гай часу їдь, дітей піднімаєш, дасте раду. Ось тобі дві тисячі гривень на початок. А далі самі розраховуйте вже. Сергій».
Ганна, як побачила це, обняла Марічку, каже:
Сергій хай вже йде, а ви нікуди не їдьте буде хата, буде й щастя. Мені без вас і дня не прожити.
Минув час, тут приїздить Сергій у село і не сам, а з новою дружиною та на свіжо купленій у кредит машині. Аж не очікував, що діти всі ще з мамою й бабцею живуть.
Надійка, вже доросла, кинулась до батька, сльози котяться. Павлик просто взяв її за плече і відвів додому. Тарас пішов за ними.
Зрадник це ти, а не батько, кинув Павло, Ходімо, Надю, на роботу час.
Сергій тільки дивився, як син сідає на трактор і рушає орати поле картопляне. Інші діти кроликів порають то вже Ганна й Марічка завели, щоб господарство не зменшувалось, а ще й росло. Діти виросли, а він навіть близько цього не бачив.
Сергій питає маму:
А Марічка де? Думав, ви лише з дітьми лишились
Не суди по собі, відповідає Ганна, Валентина, тобто Марічка, вдома, скоро з роботи прийде. А ви чого сюди завітали?
Ми з тобою поговорити хочемо.
Кажіть, що маєте, бо часу мало не хочу, щоб Марічка вас бачила.
Мамо, ми тобі помешкання знайдемо поряд з нашим у місті. Грошей досить буде хату продаси, землю з господарством, ще залишиться.
А з дітьми що? А Марічка куди?>
Хай і вона в місто їде. А діти матимуть можливості.
Це ви так думаєте. Можливості є, але в них бажання ніколи не було. Їдьте вже.
Ми вже покупця для вашої хати знайшли. Не зволікай з рішенням.
Я тут не господиня? Ну-ну, сказала Ганна і відвернулась.
Тут у хату заходить Марічка. Ох, красуня, сяє, нова стрижка, мамині сережки у вухах. Як оновилась за ті роки не впізнати.
Які люди до нас навідались.
Сергій на неї глянув аж рота роззявив, але друга його жінка одразу під боки махнула.
Ганно, чому стіл не накриваєш? Гість же в домі.
Гість і так піде, не переймайтесь, уже все розказав, що хотів, з усмішкою відповідає Ганна. Дякую, сину, що не забув матір. Вам щастя. Сподіваюсь, більше не побачимось.
Сергій поклав їй папірець із номером на стіл «Передзвони, як надумала». І пішов.
З того часу приїздив тільки вже як Ганна тяжко захворіла. Діти повиростали, у Павлика вже своя сімя. Зі своїм батьком спілкуються хіба як із чужим. Надія взагалі навіть не підійшла.
Сергій підійшов до Марічки знову:
Марічко, діти вже дорослі, я розлучився. Я хочу назад, додому. Це ж мій дім. Якщо хочеш, залишайся, якщо ні я не тримаю.
Марічка дістала з комода папери ще коли Сергій надіслав той лист, Ганна переписала хату на неї. Сергій лише зітхнув і мовчки вийшов. Марічка тільки зітхнула вже нічого її з ним не звязує. У неї діти, а тепер ще й онуки.
