Олено Степанівно, треба дівчинці дати шанс. Таких яскравих розумів мало зустрінеш. У неї особливий хист до слів, до писання. Побачили б ви її оповідання!
Моїй доньці було три роки, коли я її під мостом знайшла у болоті. Виростила як рідну, хоча люди й шепотіли по кутках. Тепер вона викладачка у Львові, а я досі живу у своїй хатині, перебираючи спогади, як дорогоцінні перли.
Скрипнули дошки під ногами вже сотній раз думаю, треба б полагодити, та все руки не доходять. Присіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожовкли, як осінні листки, але слова досі зберігають мої думки. За вікном завиває вітер, верба стукає гіллям, ніби хоче увійти.
Чого розгулялася? питаю я. Почекай, весна вже близько.
Смішно, звісно, розмовляти з деревом, але коли живеш сама, усе навколо здається живим. Після тих страшних днів я залишилася вдовою мій Іван загинув. Останній його лист досі зберігаю, потертий на згинах, пожовклий від часу стільки разів перечитувала. Писав, що скоро повернеться, що любить мене, що заживемо щасливо А через тиждень дізналася правду.
Дітей Бог не дав, можливо, і на краще у ті часи прогодувати було важко. Голова села, Василь Іванович, завжди мене втішав:
Не сумуй, Олено. Ти ще молода, знайдеш собі чоловіка.
Більше не піду, відповідала я рішуче. Одного разу любила і досить.
У колгоспі працювала від ранку до ночі. Бригадир, Петро Михайлович, бувало, гукав:
Олено Степанівно, годі вже, іди додому!
Встигну, казала я. Поки руки працюють, душа не старіє.
Господарство в мене було невеличке кізочка Зірка, така ж уперта, як я. Пять курочок вони мене вранці будили краще за півня. Сусідка Галина жартувала:
Ти що, не справжня? Чого твої кури завжди перші кричать?
Город був невеликий картопля, цибуля, буряки. Все своє, з землі. Восени робила запаси огірки, помідори, гриби. Взимку відкриєш банку і наче літо повертається.
Той день памятаю, наче вчора. Березень був мокрий, холодний. Зранку моросив дощ, а ввечері підморозило. Пішла до лісу по хмиз грубку треба було топити. Валежнику після зими було багато. Набрала вязанку, йду назад через старий міст, і раптом чую дитячий плач. Спочатку подумала здається, вітер завиває. Але ні, плач був справжній.
Спустилася під міст а там дівчинка, вся в багнюці, сукня мокра й порвана, очі перелякані. Побачила мене замовкла, лише тремтить, як осикове листя.
Ти чия, донечко? запитала тихо, щоб не налякати ще більше.
Мовчить, лише блимає очима. Губи синенькі від холоду, рученята почервонілі.
Замерзла зовсім, пробурмотіла я. Ходімо до мене, зігрієшся.
Взяла її на руки легенька, як пірїнка. Загорнула у свою хустку, притиснула до серця. А сама думаю яка ж мати могла залишити дитину під мостом?
Хмиз довелося кинути тепер було не до нього. Уся дорога додому дівчинка мовчала, лише міцно вчепилася за мене.
Принесла додому сусіди вже тут як тут. Галина перша прибігла:
Боже, Олено, звідки ти її взяла?
Під мостом знайшла, відповіла я. Покинули її.
Ой, лишечко скрикнула Галина. І що ж ти з нею робитимеш?
Залишу в себе.
Ти з глузду зїхала? це вже стара Настя встряла. Де тобі дитину годувати?
На що вистачить, на те й виживе, відрізала я.
Першим ділом розтопила грубку, почала гріти воду. Дівчинка худа, реберця випинаються. Викупала її, загорнула у свою стару кофту дитячого одягу не було.
Їсти хочеш? запитала.
Кивнула несміливо.
Налила їй борщу, дала хліба. Їсть жадібно, але акуратно видно, не вулична дитина.
Як тебе звати?
Мовчить. Чи боїться, чи й справді не вміє говорити.
Поклала її спати на своє ліжко, сама лігла на лавці. Уночі кілька разів прокидалася перевіряла, чи все гаразд. Вона спала, згорнувшись у клубочок, іноді схлипувала уві сні.
Зранку пішла до сільради заявити про знахідку. Голова, Василь Степанович, лише руками розвів:
Ніхто дитину не втрачав. Може, хтось із міста підкинув
Що ж тепер робити?
За законом у дитячий будинок. Я сьогодні ж подзвоню до району.
Серце мені защеміло:
Почекай, Василю. Дайте мені час раптом родичі знайдуться. А поки я її залишу в себе.
Олено, подумай добре
Вже подумала.
Назвала її Соломією на честь своєї бабусі. Чекала, чи зявляться батьки, але ніхто не прийшов. І добре я до неї всією душею привязалася.
Спочатку було важко вона не говорила, лише озиралася по хаті, ніби щось шукала. Вночі прокидалася з плачем. Я її пригортала, гладила по голівці:
Нічого, донечко
