Оленко Михайлівно, треба дівчині навчатися далі. Така ясна голова рідко трапляється. В неї особливий дар до мов, до літератури. Побачили б ви її вірші!
Моїй донечці було три роки, коли я знайшла її під мостом у калюжі. Виростила як рідну, хоч люди й шепотілися за спиною. Тепер вона вчителька у містечку, а я все так само живу у своїй хатині, перебираючи спогади, як дорогоцінне намисто.
Підлога скрипнула під ногою знову думаю, треба б полагодити, але руки не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожовкли, як осіннє листя, але чорнило все ще зберігає мої думки. За вікном заметіль, верба стукає гілкою, ніби прохається в хату.
Чого це ти розшумувалася? питаю я. Почекай трохи, весна прийде.
Смішно, звичайно, розмовляти з деревом, але коли живеш одна, усе навколо здається живим. Після тих страшних часів я лишилася сама мій Іван загинув. Останній його лист досі зберігаю, зжовклий від часу, зігнутий на згинах стільки разів перечитувала. Писав, що скоро повернеться, що любить, що житимемо щасливо А через тиждень дізналася.
Дітей Бог не дав, може, і на краще у ті часи прогодувати було нічим. Голова колгоспу, Петро Іванович, завжди мене втішав:
Не журися, Оленко. Ти ще молода, знайдеш собі чоловіка.
Більше не піду, відповідала я твердо. Одного разу любила, досить.
У колгоспі працювала від світанку до темряви. Бригадир, Микола Петрович, бувало, гукав:
Оленко Михайлівно, іди вже додому, пізно!
Встигну, кажу, поки руки працюють, душа не старіє.
Господарство в мене було невеличке коза Маруся, така ж уперта, як і я. Пять курочок вони мене зранку будили краще за будь-якого півня. Сусідка Гафія часто жартувала:
Ти, бува, не індичка? Чого це твої кури завжди перші кричать?
Город тримала картопля, буряки, морква. Усе своє, з землі. Восени робила заготовки солені огірки, мариновані гриби. Взимку, бувало, відкриєш баночку і ніби літо в хату заглядає.
Той день памятаю, як учора. Березень був сирий, мокрий. Зранку дощ ішов, до вечора підмерзло. Пішла до лісу по хмиз піч топити треба. Валежнику багато було, тільки збирай. Набрала оберемок, йду додому повз міст, чую дитина плаче. Спочатку подумала здалося, вітер гуляє. Та ні, чітко так, по-дитячому схлипує.
Спустилася під міст сидить дівчинка, вся у багнюці, плахточка мокра, порвана, оченята перелякані. Як побачила мене замовкла, тільки тремтить, як осиковий листок.
Чия, серденько? питаю тихо, щоб не злякати ще більше.
Мовчить, лише блимає оченятами. Губки синенькі від холоду, рученята червоні, опухлі.
Замерзла зовсім, говорю більше до себе. Давай я тебе додому віднесу, зігрієшся.
Підняла її легенька, як пушинка. Загорнула у свою хустку, притиснула до грудей. А сама думаю що ж за мати така, що дитину під мостом кинула?
Хмиз довелося кинути було вже не до нього. Увесь шлях додому дівчинка мовчала, лише міцно трималася за мою шию.
Принесла додому, сусіди тут як тут новини в селі швидко розносяться. Гафія перша прибігла:
Господи, Оленко, де ти її взяла?
Під мостом знайшла, кажу. Покинута, мабуть.
Лишенько, яке горе сплеснула руками Гафія. Що ж ти з нею робитимеш?
Як що? Залишу собі.
Ти що, з глузду зїхала? це вже баба Параска підійшла. Куди тобі дитину? Чим годуватимеш?
Чим Бог пошле, на те й виживемо, відрізала я.
Насамперед
