Добре, хлопці, риболовля почекає, сказав Богдан і взяв у руки сачок. Треба врятувати неборака.
Богдан керував човном по тихій воді Канівського водосховища, а його пасажири гості з Черкас із захопленням закидали вудки. День видався чарівним: сонце сяяло, легкий вітер грало на воді, а риба добре йшла на гачок.
Богдане Васильовичу, а он щось пливе? несподівано скрикнув один із туристів, показуючи на обрій.
Капітан прижмурив очі, вдивляючись у водну далечінь:
Ніби птах Але ні, щось незвичайне.
Коли човен наблизився, усі переглянулися з подивом. У воді, ледь тримаючись на плаву, метушився кіт. Рудий, мокрий, зовсім безсилий.
Ото диво! похитав головою Богдан. Як він сюди потрапив? До берега ж кілометри!
Може, з баржі впав? припустив один пасажир.
Або течія занесла, додав інший.
Кіт жалісно промявкнув і спробував підплисти, але сили в нього залишалося все менше.
Гаразд, хлопці, справу відкладемо, вирішив Богдан і підняв сачок. Треба витягти невдаху.
Виловити кота було непросто він лякався, дряпався, бився. Але зрештою його підхопили сачком і обережно перенесли на борт.
Зовсім безсилий, зітхнув Богдан, загортаючи тремтячу тварину в старий светр. Скільки ж він там провів?
Кіт притулився у кутку і дивився на людей наляканими, обережними очима. Мокра шерсть зліпилася, а вуса тремтіли.
Який гарний, зворушено сказала дружина одного з туристів. І ще молодий.
Треба до лікаря, заклопотався Богдан. Хтозна, скільки води в нього всередині.
Лікар оглянув кота і заспокоїв усіх:
Живий, хоч і виснажений. Одужає за тиждень буде як новенький.
А може, шукати господарів? запитав Богдан.
Можна подати оголошення. Але схоже, він сам по собі.
Богдан забрав кота додому. Його дружина Оксана зустріла нового мешканця тепло:
Ой, який худий! Зараз годуватимемо!
Перші дні кіт ховався під шафою, виходив тільки поїсти. Потроху почав освоюватися. А за тиждень уже муркотів, коли Оксана гладила його по спині.
Знаєш, сказав Богдан дружині, може, залишимо його?
Я не проти, усміхнулася Оксана. А як назвемо?
Доля, відповів Богдан. Бо його принесла саме вона.
Кіт, почувши імя, підняв голову й голосно відповів наче погоджувався.
Минув місяць, і Доля став частиною сімї. Він зустрічав Богдана біля дверей, грівся на Оксаніних колінах, умів випросити смажену коропчину. Але води все ще боявся навіть до миски підходив обережно.
Памятає той жах, говорила Оксана подругам.
А може, це і є знак? міркувала сусідка Ганна Степанівна. Сам приплив до вас.
Богдан почесав кота за вушком:
Добре, що того дня вирішили вийти на воду. А то б
Рудий терся об його руку і муркотів, наче казав: *Все добре. Я тепер ваш. Назавжди.*
І Богдан з Оксаною мовчки погоджувались.
Буває, що допомога, подана вчасно, перетворюється на найбільшу радість. Іноді порятунок приходить не там, де його шукають, а справжнє щастя пливе прямо до тебе. Головне не пропустити той момент, коли хтось потребує тебе.
Бо саме так у життя приходить нове, несподіване кохання. І хай початок був страшним найміцніші звязки народжуються саме в бурхливі часи.
